Вічная пам'ять... Він став на прю із чорними вітрами

Українська патріотична громада сумує з приводу смерті 89-літнього ветерана ОУН, в’язня сталінських таборів, члена Національної спілки письменників України Богдана Когута.

Когут Богдан Йосипович народився 15 березня 1921 р. в с. Конюхи Бережанського району Тернопільської області. Закінчив факультет романо-германської філології Одеського державного університету. Як член ОУН був вояком УПА. У 1945-1956 рр. перебував на каторзі на Колимі. Довгий час працював у Миколаївському кораблебудівному інституті. Автор збірки «Трилогія» та публікацій у періодичних виданнях. За прозові твори Богдан Когут був відзначений премію імені Богдана Лепкого.

Останні роки життя пан Богдан Когут мешкав у Львові, де провадив активну письменницьку роботу роботу. У незалежній Українській державі жив дуже скромно, стійко переносячи незгоди. Не реабілітований, він отримував пенсію 500 гривень. За словами Лесі Паньків із Лондона, яка переймалася долею «ніким не знаного «українського Солженіцина», у 70-літньому віці родина Когутів взяла на виховання двох хворих хлопчиків з дитячого будинку (зараз хлопці уже дорослі). Пан Богдан Когут переніс три інсульти, позаминулого року зламав одну ногу у стегні, потім другу і пролежав майже рік у гіпсі... Твори Богдана Когута – а це п’ять томів книг  і зокрема трилогія «Під чорними вітрами», «Гіркий присмак волі» та «Оповіді каторжанки» – можна прочитати з Інтернету, у них – глибокий психологічний аналіз і опис подій тоталітарного минулого.

„Богдан Когут прожив довге і героїчне життя, залишивши по собі величезний спадок – свої твори, у яких – безцінні спогади, жива історія України. Схиляємо голову перед героїзмом Богдана Когута. Захоплюємося його незламною вірою в національну ідею. Сумуємо через цю гірку втрату…” – таким щирим жалем сповнено повідомлення про непоправну втрату від Львівської обласної ради.

Богдан Когут, який замолоду став на прю із „чорними вітрами” тоталітаризму, не залишав поля бою і в зрілому віці, коли його зброєю стала власна пам'ять і літературний хист. Він писав: „Не вірте поетам: мертвий Герой ворога не може бити, поки той ворог живий. Це нині я так розумію і стверджую. Це я нині пишу з відстані півстоліття і з певним багажем прожитого нелегкого життя, здобутим через відкритий експеримент мерзенної ланки переслідувань, "пєрєдєлок", таборів, нудкого трупного фетору і постійних – 99 із 100! – невдач; нині, коли я вже досвідчений, освічений і на схилі літ. Тепер я вже "мудрий". Але тоді мені минуло лише 20 років! Хто з нас не був наївним у такому віці? Коли найбільш фантастичне марення здавалося нам досяжним, реальним? Чого ми тоді не могли? Ми все тоді "могли"! Навіть молох війни нам здавався дрібничкою. Я нині вже не вмію так мислити, як мислив у той час; я тоді не написав би так, як пишу тепер. Півстоліття!..”.

Богдан Когут був щасливим автором, бо йому судилося побачити друком свої мемуари: 1995 року їх видам Інститут українознавства ім.. І.Крипєякевича НАН України, , а 1997 - Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. Власне спогади „Під чорними вітрами” й здобули автору заслужену славу.

„Спогади Богдана Когута, сина українського народу – і сина з багатодітної родини "звичайного" селянина ("звичайного" – бо просто українського патріота, бо вояка Української Галицької Армії, бо жертви польської пацифікації й російських т. зв. радянських переслідувань – отже цілком уже "звичайного", бо саме такими були селяни-патріоти) Йосифа з села Конюхи на Бережанщині – вражають не лише змістом, але й стилем, манерою написання. Автор не був пересічним свідком повсякденних і не повсякденних подій бурхливих років української національно-визвольної боротьби. Він був також вдумливим спостерігачем, учасником, активним діячем, що зумів робити висновки з побаченого й пережитого. Висновки для себе і для майбутніх поколінь. Він має – вистраждане долею – право на власні оцінки, власні думки, власні міркування. Богдан Когут користується цим правом, і це не є від'ємною стороною його спогадів. Найвищим критерієм вартості мемуарів, перенесених на папір, є їхня правдивість. Усі ми, його читачі, повинні бути лише вдячні тим чітким образам минулого, які його пам'ять донесла до нас і донесе до майбутніх читачів, дослідників, істориків… У 70-х та 80-х роках ще й велося справжнє полювання за мемуаристами: спогади відбирали, їх знищували в топках КДБ. Авторів шантажували, тероризували, часто намагалися запроторити знову в місця, в яких вони б замовкли навіки. Це була війна з пам'яттю народу, якого треба було остаточно перетворити в москвопослушного німого раба. Це була війна з історичною правдою, яку треба було знищити, сфальшувати, щоб її не передали потомкам. Боротьба ворога з пам 'яттю народу коштувала багато жертв. Але не все з цього минулого вдалося знищити безслідно, затоптати в болоті забуття, замінити ошуканством і переможним глумливим танцем на побойовищах та цвинтарищах…. Богдан на героя не позував, він виконував свій звичайний щоденний національний обов'язок”, - писав у передмові до  роману-спогаду „Під чорними вітрами” св. п. професор Ярослав Дашкевич.

Мемуари Богдана Когута доносять до нас цінний досвід людської гідності й інші непроминальні вартості, серед яких запал посвяти. „Людина піде на смерть, лиш би на ріднім порозі. Людина відчуває своє право на Батьківщину, як мала дитина на збереження її життя, хоч пояснити цього не може. Позбавляти когось Батьківщини, як і життя дитини, – найбільший злочин. Це страшніше, ніж кара смерті за здійснений злочин” – такими є патріотичні настанови Богдана Когута, за яким нині невтішно ридає його Батьківщина.

Схиляючи голову над труною Богдана Когута, ми бачимо його таким, як його описав Ярослав Дашкевич: він не був споглядальником жорстокого часу, а його активною дійовою особою, що зуміла перелити у слово побачене, почуте й пережите у бурхливі 1940 – 50-ті роки. Крізь злидні й негоду, фізичні й моральні тортури проніс глибоку віру в українську національну ідею. Він був – і є – представником того саме справді героїчного покоління, якому належиться і подив, і шана, а за зображене на письмі минуле – ще й глибока вдячність.

Героям Слава!

Додано 17.02.2011