Збереження національної пам'яті: досвід Литви

Автор — Володимир В’ятрович

Після підписання 11 липня 2005 року Президентом України Віктором Ющенком указу про створення Українського інститут національної пам'яті зав'язалась активна дискусія про актуальність такої установи та її завдання. Численні публікації опирали свій аналіз на інформацію про діяльність аналогічної структури - Інституту Пам'єнті Народовей в Польщі.

Натомість не брався до уваги досвід аналогічних структур, діючих у пострадянських країнах. Тим часом формат литовського Центру геноциду і резистансу дуже підходив би для українського інституту.

Інформацію про Центр геноциду і резистнасу вдалося почерпнути із самого першоджерела: у ході поїздки представників українського Центру досліджень визвольного руху до Вільнюса. В результаті першої зустрічі було укладено угоду про співпрацю між українським та литовським центрами. Вже незабаром в рамках співпраці українці матимуть змогу краще ознайомитися із особливостями литовського руху опору 1940-1950-тих рр. - на цей рік заплановано проведення спільних наукових конференцій, фотовиставок повстанських світлин, публікацію наукових робіт. Іншим, не менш важливим наслідком візиту, стала можливість запозичити у литовських колег цінний досвід з організації структури для збереження історичної пам'яті, якою став у Литві Центр досліджень геноциду і резистансу.

Інтелектуальну та кадрову базу Центру було закладенов 1988 році, у розпалі радянської перебудови. Тоді в литовському Інституті права і соціології було створено відділ досліджень репресій. Найвагомішим проектом відділу став збір 150 000 анкет осіб, що зазнали переслідувань з боку радянського тоталітарного режиму. В 1994 році паралельно з відділом почав свою діяльність власне Центр досліджень геноциду і резистансу. Проте перші роки діяльності ЦДГР були дуже важкими для його працівників. І справа не тільки в тому, що доводилося реалізовувати проект, який на той час не мав аналогів в Литві, та й не надто багато в світі. Вже від самих початків він опинився під перехресним вогнем політичних баталій, суперництва між правими та лівими політичними силами, що мали власне бачення його завдань. Цю заполітизованість вдалося подолати щойно у 1997 році, коли до складу ЦДГР включено згадуваний відділ досліджень репресій та вже діючий вже на той момент музей геноциду Литви. Тоді ж, 5 червня 1997 року, Сеймом Литви було прийнято закон про діяльність Центру, що став юридичною платформою його діяльності. З того часу ЦДГР продовжує активно діяти, реалізовуючи поставлені перед ним завдання. Юридично Центр є одним із департаментів при кабінеті міністрів Литви, його директора затверджує Сейм на подання прем'єра.

Структуру Центру становлять два департаменти: дослідницький і меморіальний, а також спеціальна комісія розслідувань щодо учасників руху опору. Завданням першого департаменту є власне реалізація дослідницьких програм, розробка проблематики становлення та розвитку руху опору, особливостей окупаційного режиму на литовських землях 1940-1990-х років. Серед проектів, що реалізовуються науковцями цього департаменту сьогодні, є створення каталогу та атласу битв відділів литовського визвольного руху, енциклопедії репресованих 1939-1941-х, 1944-1953-х років, діяльність КГБ 1970-1980-х років. До реалізації завдань крім працівників Центру активно залучають дослідників з інших наукових установ через оголошення гранту на вивчення теми, важливої для ЦДГР. До 1998 року в рамках дослідницького департаменту діяв архів, що складався в основному із матеріалів, переданих із колишніх архівів КГБ. Сьогодні ці матеріали належать до державного архіву, але працівники ЦДГР можуть користуватися ними без обмежень.

Цікавою є діяльність меморіального департаменту. Його завданням є увічнення пам'яті про діячів визвольного руху та жертв політичних репресій, яке реалізовується планово та систематично. Працівниками департаменту підготовлено і урядом держави затверджено спеціальну «Програму створення пам'ятних знаків, символів жертв геноциду, репресованих за спротив окупаційним режимам». Згідно програми встановлюються пам'ятники окремим апігардам (територіальним воєнним округам) литовського підпілля. При чому вони розміщуються в невеличких містах і містечках з метою привернути увагу туристів. По всій країні на місцях битв литовських партизан - типові пам'ятники у вигляді особливої форми хрестів, що були найвищою нагородою підпільників. На фасадах приміщень навчальних закладів, де навчалися повстанці, встановлюються іменні таблиці, на будинках колишніх тюрем - таблиці, що повідомляють про це. У відання меморіального департаменту входять також організація урочистих заходів із відкриття пам'ятників, влаштування екскурсійної діяльності по пам'ятних місцях. Обов'язком працівників є також складення меморіального каталогу різних місцевостей. Крім того, працівники цього департаменту в співпраці із дослідницьким готують календар історичних дат, відзначення яких рекомендується представникам центральної та місцевої влади. 

Окремим напрямком роботи меморіального департаменту є робота з молоддю. Щорічно організовується конкурс творчих робіт, присвячених литовському резистансу, результати якого згодом друкують окремим збірником, влітку проводяться табори та походи по місцях, пов'язаних із історією партизанського руху.

Спеціальна комісія займається з'ясуванням статусу учасників руху опору чи жертв політичних репресій, наданням їм соціальних гарантій, відзначенням державними нагородами. Тобто її робота є, по суті, відновленням соціальної справедливості щодо ветеранів резистансу.

Окрім згаданих департаментів до структури Центру входить музей геноциду. Він розміщений у колишньому будинку республіканського КГБ, його експозицію складають відділи, що розповідають відвідувачам про першу радянську окупацію 1940-1941-х років, другу окупацію з 1944 року, організацію та розвиток збройного руху опору 1940-1950-х рр., депортації населення та життя виселених у Сибіру, особливості ненасильницького опору 1960-1980-х рр. Особливу цікавість для глядачів становлять відділи, що ілюструють діяльність КГБ, розміщені власне у кабінетах колишніх керівників цього відомства і залишені практично без змін. Так само залишено підвальне приміщення будинку, де протягом десятиліть розміщувалися тюрма та катівня каральних структур тоталітарного режиму.

Протягом восьми років діяльності Центр досліджень геноциду і резистансу видав десятки книг, провів велику кількість наукових конференцій, виставок, презентацій. За цей час він встиг надійно утвердитися у суспільстві не тільки як наукова установа, а як справді ефективний інструмент збереження національної пам'яті. Тому досвід його діяльності є дуже корисний для українців, що лише починають свій шлях у цьому напрямку.

Володимир В'ятрович
Директор Центру досліджень визвольного руху
Член міжвідомчої робочої групи із створення Українського інституту національної пам'яті

Додано 02.02.2006