Круглий стіл «Микола Федотович Біляшівський – перший бібліотекар Київської політехніки. До 150-ти річчя від дня народження»

17 жовтня 2017 р. в науково-технічній бібліотеці ім. Г.І. Денисенка  Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» відбувся круглий стіл «Микола Федотович Біляшівський - перший бібліотекар Київської політехніки. До 150-ти річчя від дня народження».

Автор - Олександр Іщук

Захід проходив у читальному залі № 2 (другий поверх бібліотеки). Участь у круглому столі взяли до 20 чол. - працівники бібліотеки, науковці, архівісти, онук М. Біляшівського - Микола Біляшівський.

У вступному слові директорка бібліотеки Оксана Бруй привітала всіх учасників круглого столу. Вона зазначила, що бібліотека рада бачити в себе гостей, бо постійно проводить заходи із студентською молоддю, дискусії з актуальних питань, зустрічі з відомими людьми, намагається залучити відвідувачів за допомогою нових форматів роботи. Оскільки М.Ф. Біляшівський був першим бібліотекарем КПІ, то для працівників науково-технічної бібліотеки ім. Г.І. Денисенка є великою честю організувати та провести ювілейні заходи на його пошану. Висловила побажання, що круглий стіл пройде успішно і присутнім вдасться обговорити цікаві та маловідомі факти життя і діяльності М.Ф. Біляшівського.

З вітальним словом до присутніх звернулася Наталія Писаревська, завідувачка музеєм Київського політехнічного інституту. Наголосила на тому, що свого часу в КПІ працювали відомі українські громадські діячі. В кінці ХІХ - на початку ХХ століття саме вони заклали основи бібліотечної та музейної справи в Україні. Вся ця діяльність сприяла поступовому підвищенню рівня національної свідомості українців. М.Ф. Біляшівський, як перший бібліотекар КПІ, відіграв важливу роль у формуванні бібліотеки, хоча і працював в ній недовго, всього три з половиною роки. Показово, що М.Ф. Біляшівський був депутатом Державної думи Російської імперії, Київської міської думи. Це означає, що він мав велику довіру людей, сприяв фінансуванню програми збереження пам'яток історії та культури, національної спадщини, був першим директором київського музею старожитностей. При цьому він не вирізнявся сильним здоров'ям, багато хворів і вимушений був лікуватися. Але йому довіряли і високопосадовці, які рахувалися з його точкою зору.

Н. Писаревська подякувала онукові М. Ф. Біляшівському - Миколі Біляшівському за те, що він зберіг чимало родинний речей, і надавав їх музейникам та історикам для показу на виставках про життя і діяльність свого діда.

Таким чином, М. Ф. Біляшівський зробив значний внесок у формування української музейної справи, і взагалі у процес формування сучасної української нації.

Наступним виступив онук М.Ф. Біляшівського - Микола Біляшівський. Його промова була надзвичайно інформативною та емоційною. В основному в ній йшлося про подробиці біографії М.Ф. Біляшівського та всієї його родини. Родина Біляшівських проживала спочатку на Буковині (в тій її частині, яка тепер не входить до складу України), а потім - в Умані, Києві. Показово, що люди були дуже віруючими, намагалися дотримуватися навіть таких строгих моральних принципів, як «люби своїх ворогів». Це було важко зрозуміти багатьом людям.

В житті М.Ф. Біляшівського було немало ворогів. Але частина з них, більше дізнавшись про нього, як про людину набожну, через певний час ставали або його друзями або прихильниками. Це стосувалося як малозабезпечених людей, так і дуже заможних. Показово, що у 1918 р. граф Бобринський передав свою велику особисту колекцію на державне збереження саме М.Ф. Біляшівському, якого давно знав, як охоронця культурної спадщини. В цей період графові загрожувала загибель від рук розгніваних селян, але М.Ф. Біляшівский особисто приїхав до його маєтку і врятував йому і його родині життя.

Зрозуміло, що в період існування Російської імперії українська мова та культура зазнавали переслідувань і утисків. Коли М.Ф. Біляшівський виступав на захист української мови, то його попереджали про небезпеку подібних дій. Врешті, вже після Державної думи, він опинився перед вибором: чи продовжувати свою політичну діяльність, чи займатися музейною діяльністю, збереженням пам'яток історії та культури українського народу. Поміркувавши, М.Ф. Біляшівський обрав роботу в музейній сфері. Можливо його спонукало до такого рішення слабке здоров'я. Крім того, він усвідомлював, що збереження культурної спадщини і правильне виховання молоді дозволить українському народові в подальшому претендувати на серйозні зміни і в своєму політичному становищі.

В роки Української революції 1917-21 рр. М.Ф. Біляшівський був членом Української Центральної ради, брав активну участь у роботі із збереження матеріальної спадщини українського народу.

У період існування Російської імперії М.Ф. Біляшівський вимушений був захищати українські національні цінності від надто ревних прислужників царського режиму, а в період більшовицької влади - від більшовиків, чимало з яких так само зневажливо ставилися до культури і традицій українського народу. Йому доводилося захищати унікальні речі та експонати від знищення, клопотати про їх збереження.

Був такий випадок, що у 1918-1921 рр. біля с. Пекарі Черкаської області, де проживав М.Ф. Біляшівський, від рук селян загинув один більшовицький агітатор.  Цей був час масових селянських повстань, коли більшовицька влада не мала повного контролю в селах, і активно діяли повстанські селянські загони. Щоб помститися, більшовики заарештували в одному з навколишніх сіл всіх фізично сильних чоловіків і вирішили їх стратити. М.Ф. Біляшівський поїхав клопотати про їх помилування - і йому це вдалося в самий останній момент, коли вже йшли приготування до розстрілу. Загинув лише один селянин, якого визнали винним у вбивстві.

Всі ті матеріальні цінності, які хотіла знищити більшовицька влада - рятували українські ентузіасти, науковці, вчені, такі, як М. Біляшівський, Ф. Ернст, Д. Щербаківський і інші. Вони рятували все, що лише було можна врятувати, писали заяви до органів влади, протестували. В період початку 1920-х рр. ставлення до українських музейників у Москві і Петрограді (Ленінграді) було негативним, в т.ч. з боку народного комісара Луначарського. За таких умов відстоювати збереження унікальних матеріалів з історії українського народу було вкрай складним завданням.

Після смерті М.Ф. Біляшівського, яка, безсумнівно, була прискорена поганим ставленням до нього з боку більшовицького керівництва, родина вченого зазнавала утисків та переслідувань. До прикладу, син М.Ф. Біляшівського - Юрій, працював на заводі «Більшовик», був одним з провідних інженерів, які впроваджували виготовлення фотоплівки, заслуговував на відзначення з боку держави - але помер простим пенсіонером і не мав ніяких державних нагород. Інший син - Микола, був професором гідравліки, але водночас «невиїзним», і йому забороняли відвідувати міжнародні наукові конференції в європейських країнах. Хоча за кордоном його знали та шанували. Онук М.Ф. Біляшівського - Микола, тривалий час пропрацював в київському зоологічному музеї. Можливо на цей вибір вплинуло те, що М.Ф. Біляшівський дуже любив тварин, постійно відвідував зоопарки, прививав любов до природи і тварин своїй родині. Відомі факти, коли М.Ф. Біляшівський, приїжджаючи в якесь інше місто, йшов спочатку не до музею чи університету, а саме до зоопарку, помилуватися на тварин, бути ближче до природи. Це теж дуже яскраво характеризує його з позитивного боку.  

Онук М.Ф. Біляшівського висловив прохання до учасників круглого столу: подати голос на захист будинку М.Ф. Біляшівського на Княжій горі біля с. Пекарі Черкаської області, адже його доцільно охороняти та зберегти. На сьогодні сам будинок руйнується, а меморіальну дошку взагалі зламали. І це при тому, що будинок реставрувався перед цим не на державні гроші, а на приватні, а дошку її автор виготовив безкоштовно. 

Присутні зустріли промову онука М.Ф. Біляшівського з великою увагою та пошаною.

Наступною виступила головний спеціаліст відділу використання інформації документів та інформаційних технологій Державного архіву Київської області Р.Я. Коваленко з доповіддю на тему: «Життя і діяльність М.Ф. Біляшівського: документальний екскурс (за матеріалами Державного архіву Київської області)». 

Доповідачка розповіла, що у фондах Державного архіву Київської області їй вдалося віднайти близко 100 документів про родину Біляшівських. Більша їх частина ще не була введена до наукового обігу.

Одним з таких документів є анкета М.Ф. Біляшівського, як працівника Робосу (члена профспілки). У цій анкеті, датованій 1924 р., він зазначив короткі біографічні відомості про себе і свою родину:

  •  
    • Вік - 54 роки;
    • син вчителя, священика;
    • отримав вищу освіту в Київському університеті в 1890 р.;
    • мав друковані праці (але їх список не подав);
    • навчався у Берліні, Відні, Неаполі;
    • займався археологією, етнографією, мистецтвознавством;
    • був академіком ВУАН;
    • жив в м. Києві в приміщенні музею на вул. Революції (колишня Олександрівська, нині - М. Грушевського), 29;
    • у 1924 р. займав посаду заступника директора музею;
    • був членом різних наукових та науково-просвітницьких товариств до 1920 р.

Про свою участь в роботі Української Центральної ради він в анкеті не написав, бо в той час це було «політично невигідно». Проте вказав, що був членом Державної думи (трудовиком). З членів родини вказав дружину - Біляшівську Євдокію Борисівну, 32 роки; синів - Миколу - 10 років, і Юрія - 5 років.

Маловідомими є такі документи, як листування з приводу підготовки наукових видань, наприклад, «Археологическая летопись Южной России». Щоб отримати дозволи на публікацію цього журналу, М.Ф. Біляшівський листувався з Київським, Подільським та Волинським губернаторствами, поліцмейстерами. Показово, що київський поліцмейстер у своєму листі керівництву виклав навіть детальну біографію М.Ф. Біляшівського (до 1902 р.). В цій біографії є згадки про те, що М.Ф. Біляшівський був бібліотекарем КПІ, директором музею старожитностей і т.п. Врешті було зроблено висновок, що журнал може видаватися.

Інші документи, які збереглися у архіві - це кошторис комісії Міністерства освіти. М.Ф. Біляшівський складав пояснювальну записку про те, скільки грошей треба було потратити на археологічні розкопки в рік (просив суму 1 млн. крб.), екскурсії (750 тис. крб.) тощо. Збереглися і звіти, відозви і т.п. Отже, документи свідчать, що діяльність М.Ф. Біляшівською була надзвичайно різноплановою.

Збереглися матеріали про відкриття в музеї виставки «Мир исскуств» (1913 рік). М.Ф. Біляшівський готував листи, бо потрібні були дозволи на проведення виставки. До музею приходили службовці, які виконували спеціальні доручення, щоб оглянути матеріали виставки. Треба зазначити, що до виставок М.Ф. Біляшівського - в основному питань не було і їх дозволяли показувати відвідувачам.

В деяких документах йдеться про поповнення колекції музею. Зберігся звіт за 1914 р. про витрати субсидій київського земства, організацію етнографічної експедиції територією Київщини. Ця експедиція обстежила велику територію, було придбано 1212 предметів, які умовно можна розбити на дві групи: 1) періоду 1600-1800 рр. (церковні речі, шиття, побутові речі тощо); 2) періоду 1800-1900 рр. (побутові речі, які вийшли з вжитку).

Збереглися документи, датовані 10 липня 1920 р., якими М.Ф. Біляшівському доручалося опікуватися Першим державним музеєм в Києві. Вцілілі його службові записки, де описувалися умови, в яких доводилося працювати. Зазначалися проблеми, з яким зіштовхувалися тодішні музейні працівники - недофінансування, дезорганізація роботи, відсутність матеріалів для ремонту, протікання даху, псування колекції тощо. Збереглися відомості про зарплату співробітників музею. У 1920 р. у М.Ф. Біляшівського була зарплата 6000 крб. в місяць, до кінця року її підняли до 8000 крб. через інфляцію. У 1924 р. він, як заступник директора, мав зарплату 57 крб. 50 коп.

Частина документів стосується питання про те, як з Москви привезли понад 10000 експонатів, евакуйованих з Києва в 1915 р. На розгрузку такої великої кількості експонатів було потрібно 800000 крб. (за тогочасними цінами), музейники таких грошей не мали і вимушені були їх позичати.

Деякі документи свідчать про охорону пам'яток історії, і в цій роботі теж був активно задіяний М.Ф. Біляшівський. Відомі мешканці м. Києва платили внески у фонд, який опікувався цими питаннями. До прикладу. Щомісячний внесок до 1914 р. міг складати 3 крб., у рік - до 50 крб. Збереглися дані про те, що гроші у цей фонд вносили М.Ф. Біляшівський, В. Хвойка, Трєпов  і інші.

Окрема група документів стосується діяльності М.Ф. Біляшівського в період Української революції 1917-1921 рр.

До прикладу, вцілів протокол засідання комісії з охорони пам'яток від 18 квітня 1918 р., де йшлося про демонтаж пам'ятника Миколі Першому, заміну напису на пам'ятнику Богдану Хмельницькому тощо. Показово, що пам'ятник Олександру Другому було вирішено не демонтувати, бо він звільнив з кріпацтва селян. Однак втілити ці рішення в життя комісія не встигла через часті зміни владі в Києві.

Збереглися документи про відрядження М.Ф. Біляшівського з Києва до Канева.

Щодо документів періоду більшовицької влади, то серед них заслуговують на увагу матеріали про діяльність М.Ф. Біляшівського, як академіка ВУАН. Наприклад, у зарплатній відомості ВУАН за червень 1924 р. зазначено, що М.Ф. Біляшівський працював у ВУАН з 31 травня 1919 року (точна дата). У штаті ВУАН  станом на 1 червня 1924 р. М.Ф. Біляшівський числиться у історико-філологічному відділі ВУАН. Зазначено, що він брав участь в роботі кількох комісій ВУАН. До прикладу, зберігся протокол засідання однієї з комісій від 4 травня 1923 р.

Цінною знахідкою у фондах Державного архіву Київської області є особова справа на батька М.Ф. Біляшівського, датована 6 липня 1874 р. він був священиком у київській тюрмі. З цією справою дослідники ще не знайомилися, і до наукового обігу вона не введена. В ній є подробиці біографії батька М.Ф. Біляшівського.

Таким чином, маловідомі матеріали Державного архіву Київської області суттєво доповнюють інформацію про біографію і діяльність М.Ф. Біляшівського.

Далі виступила учений секретар Національного художнього музею України Юлія Зиновіїва із доповіддю на тему: «Микола Біляшівський та формування бібліотеки Київського художньо-промислового музею». 

Доповідачка розповіла, що намагалася з'ясувати долю старої бібліотеки музею, директором якого був М.Ф. Біляшівський. Завдання це виявилося непростим, бо минуло багато років, змінювалися і директори, і співробітники музею, і порядки в музеї. Судячи з усього, за ідеєю М.Ф. Біляшівського - бібліотека повинна була стати окремим відділом музею. Він дуже мріяв зібрати гарну бібліотеку, щоб нею могли користуватися всі співробітники. За вцілілими документами, в 1910 р. бібліотека вже нараховувала 1700 томів, переважно з історії, археології, етнографії, мистецтвознавства.

Хто ж її укомплектовував, і як це відбувалося?

Основними постачальниками книг у бібліотеку були ті люди, з якими М.Ф. Біляшівський тісно спілкувався особисто, зустрічався на різних заходах, конференціях. Часто люди дарували книги в бібліотеку. Показово, що найбільше книг до бібліотеки постачав сам М.Ф. Біляшівський.

Збереглися деякі дані про поповнення бібліотеки в період 1910-1916 рр. Їх варто проаналізувати детальніше.

У 1910 р. до бібліотеки дарували книги загалом понад 15 різних установ та організацій, частина - з Москви та Санкт-Петербурга. Серед них: археологічні та архівні комісії, архівні та історичні товариства і т.п. М.Ф. Біляшівський був тісно пов'язаний з діяльністю цих організацій. Куди ж поділися ці книги в роки більшовицької влади? Їх було розпорошено між історичним та художнім музеями, інститутом археології, київськими бібліотеками. На жаль, на сьогодні це питання не є достатньо вивченим.

 Документи свідчать, що книги до бібліотеки дарували знайомі М.Ф. Біляшівського - історики та археологи Данилевич, Спіцин, Хвойка, Козловська та інші. Частина співробітників музею, щоб не тримати багато книг вдома - передавали їх на постійне зберігання до бібліотеки музею. У бібліотеці були книги подаровані фінськими археологами Тальвеном та іншими, які дуже цікавилися розкопками в Україні неолітичних культур. На багатьох книгах є штампи Херсонського музею. Очевидно, практикувався обмін книгами з іншими музеями, бібліотеками, установами.

Приміщення, яке відводилося під архів музею, судячи з збережених планів знаходилося у підвалі. Скоріше за все, там само могли зберігатися і книги. У 1915 р. в зв'язку з наближенням фронту частина книг була евакуйована з Києва до Москви.

У 1914 р. М.Ф. Біляшівський звітував про поповнення бібліотеки на 716 книг, отриманих у подарунок від 23 установ і організацій, вартістю у 706 крб. В основному книги не купувалися, а саме надходили у подарунок. Серед них було і 6 стародруків, а також не менше 30 старих рукописів. Загальна вартість всіх книг, які надійшли в 1914 р. була оцінена в 917 крб. Як бачимо, купувалося не так вже й багато книг, більше отримувалося в подарунок (на суму 706 крб. з 917 крб.).

У 1915 р. 25 організацій та установ подарували до бібліотеки книги на суму 1000 крб. Ще 155 крб. було потрачено на закупівлю книг. Всього у 1915 р. до бібліотеки надійшло 311 книг на суму понад 1155 крб. В цьому ж році музей купив човен (можливо, для евакуації музейних предметів, бо до Києва наближався фронт?) та револьвер.

До бібліотеки надходили рідкісні і дорогі книги французькою мовою, багато книг подарувала Київська духовна семінарія. Судячи з фотографій, частина цінних книг перебувала в тогочасній експозиції. Але повної фото фіксації експозиції, на жаль, не збереглося. Тому важко точно уявити, якою була тогочасна експозиція музею.

У 1916 р. в Російській імперії суттєво виросли ціни внаслідок інфляції, а рівень зарплат залишився довоєнним, тобто періоду літа 1914 р. У 1916 р. музей  отримав книг на суму 806 крб., частину книг пожертвували 10 організацій та установ. Зарплату співробітникам в цей період не індексували.

У 1917 р. ситуація в країні різко змінилася. Тому цей і більш пізній період існування бібліотеки та її наповнення книгами - потребують окремого ретельного аналізу.

Учений секретар Національного художнього музею України Юлія Зиновіїва зауважила, що це лише перші дані щодо бібліотеки. Пошук документів триває. Ті стародруки, які вціліли - необхідно відшукувати та зберігати окремо. Висловила сподівання, що дослідженням історії бібліотеки, яку збирав М.Ф. Біляшівський, займуться наступні дослідники.

Наступним виступив Володимир Ігнатович, редактор газети «Київський політехнік». Він розповів про те, як опрацьовував стародруки в бібліотеці КПІ. Наголосив, що збереглося чимало рідкісних видань. Яким 100, 150 років  і більше. Він постійно активно використовував стародруки для власних наукових досліджень, бо у радянських книгах навіть технічна інформація подавалася дещо інакше, ніж у стародруках. Навів приклади того, яка цінна інформація технічного характеру може зберігатися у стародруках.

Далі виступила провідний науковий співробітник Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника к.і.н. Анастасія Чередніченко, з доповіддю на тему: «Образ М.Ф. Біляшівського в записах П.М. Попова». Доповідачка розповіла, що у щоденниках та інших робочих записах Попова вціліла інформація про панахиду М.Ф. Біляшівського 22 квітня 1926 року в художньому музеї. Некролог на М.Ф. Біляшівського написав М. Грушевський.

В записах Попова подано інформацію про низький рівень життя музейників, постійні нестачі, бідність. Згадано про хвороби М.Ф. Біляшівського, які прискорили його смерть. Відзначено, що робота музейника у той період була важкою, нервовою, виснажливою, напруженою, убогою і невдячною. Показовою є фраза автора: «Я не знаю таких неврастеніків, як музейні працівники».

Крім М.Ф. Біляшівського у записах Попова згадано і багатьох інших відомих людей (наприклад, М. Макаренка), серйозні кадрові зміни в музеях м. Києва у 1920-х рр. Описувалося, коли і кого зняли з посади, і кого призначили. У 1930-х рр. НКВД було заарештовано немало працівників Музейного містечка у Лаврі, тобто більшовицькими спецслужбами реалізовувалася т.зв. «музейна справа». Були репресовані історики, археологи, краєзнавці, етнографи і інші. Мало того, що життя в той час було важким, зарплата малою, і експонати потребували охорони, так ще й запросто могли репресувати, якщо людина не вписувалася в ту систему, яка існувала.

Наступним виступив зав. відділу історії України ХХ століття Національного музею історії України к.і.н. Олександр Іщук. Він розповів про експонати виставки «100 років Української революції. Відроджена держава», яка відбувалася в НМІУ в березні-червні 2017 р. Як відомо, М.Ф. Біляшівський був членом Української Центральної ради. Експонати цієї виставки ілюструють ту добу, в якій він жив. Частина експонатів на цій виставці була продемонстрована відвідувачам вперше. 

В центрі залу було розміщено велику вітрину розміром 200 на 100 см з оригінальним прапором Мошинського сільського козачого куреня. Цей прапор став центральним, головним експонатом виставки. На прапорі є напис: «Мошенський сільський козачий курінь оборони землі української». Коли і ким виготовлений цей прапор - на сьогодні невідомо, однак музейні працівники датують його приблизно 1920 роком. Судячи з усього, козацький курінь брав участь в боях 1918-1921 рр. на Черкащині. Чи потрапив цей прапор до більшовиків, як трофей, чи був вивезений за кордон, щоб потім опинитися в музеї - достеменно не відомо. Дослідження історії створення цього прапору ще попереду.

Цінність цього прапора полягає в тому, що до сьогодні збереглося дуже небагато оригінальних прапорів періоду 1917-1921 рр. Більшість і з них нещадно знищувалися чекістами в часи існування СРСР, оскільки такі прапори вважалися «антирадянськими», «націоналістичними». В часи існування СРСР партійні комісії неодноразово перевіряли експозиції та фонди музеїв з метою виявлення та вилучення експонатів, які свідчили б про боротьбу українців за власну незалежність в 1917-1921 рр. Показовою може бути історія з вилученням експонатів з Львівського історичного музею в період 1950-1952 рр., коли чимало унікальних речей періоду Української революції було визнано такими, що не мають жодної історичної цінності і знищено.

Можна впевнено казати, що такі вцілілі прапори є українськими національними святинями. Далі відвідувачам пропонувалося оглянути інші вісім столів з матеріалами виставки.

У першому столі було розміщено карту українських етнічних земель початку ХХ століття. Вона була видана у м. Берн (Швейцарія), французькою мовою (карту було надано НМІУ фундацією імені Ольжича). На той час українські та зарубіжні географи доволі чітко описали територію розселення українського народу. Трагедією українського народу було те, що він не мав власної державності, і його етнічна територія була розділена між державами-імперіями - Австро-Угорською та Російською імперією.

Навколо карти були розміщені фотографії. Зліва від карти - чотири оригінальних поштових картки з фотографіями демонстрації в Києві 16 (29) березня 1917 р., на них можна впізнати будинки на вул. Хрещатик, київський міський театр, інші будівлі. Справа від карти - копії фотографій з демонстраціями 1917 р. в різних містах України - Одесі, Вінниці, Чернівцях та на Бессарабській площі в Києві. Все це демонструє масовий підйом, який відбувався в тогочасному суспільстві після Лютневої революції 1917 р., відречення царя Миколи ІІ від влади та перетворення Російської імперії на республіку.

У другому столі було розташовано австро-угорську (за іншими даними - німецьку) шаблю у піхвах першої чверті ХХ ст. та російську драгунську офіцерську шашку 1896 р. Це типова зброя кінця ХІХ - початку ХХ століття, яка активно використовувалася в роки Першої світової війни. Шаблі у столі - було перехрещено. Цим символічно продемонстровано те, що українці на фронтах Першої світової війни нерідко вимушені були воювати одні проти одних за інтереси Російської та Австро-Угорської імперій. Зокрема, у складі російської армії перебувало не менше 3 мільйонів українців, в складі австро-угорської - не менше 300 тисяч.

У третьому столі було розміщено грошові знаки, печатки та марки періоду 1917-1921 рр. Всі вони є неодмінними атрибутами незалежної держави. Паперові грошові знаки, які були представлені на виставці, є оригінальними, а саме:

державний кредитовий білет УНР, сто карбованців, 1917 р.

державний кредитовий білет 2 гривні 1918 р.

Державний кредитовий білет 10 гривень 1918 р.

державний кредитовий білет УНР,  100 гривень, 1918 р.

знак Державної скарбниці 500 гривень 1918 р.

         Білет Державної скарбниці УНР, 1000 гривень, 1918 р.

знак Державної скарбниці, 1000 карбованців

         Купон 2-й білета Державної скарбниці УНР, 1918 р.

         розмінний знак Державної скарбниці УНР, 5 гривень, 1919 р. розмінний знак Державної скарбниці УНР, 10 карбованців, 1919 р.        

Знак Державної скарбниці УНР, 10 карбованців, 1919 р.

         Знак Державної скарбниці УНР, 25 карбованців.

         Крім того, відвідувачам демонструвалися розмінні паперові знаки - шаги, номіналом 10, 20, 30, 40, 50 шагів (1918 р.).

У столі було вміщено три унікальних печатки періоду Української революції - печатка 4 технічного куреня сірожупанників (призначалася для того щоб ставити відбиток на папері), печатка 4 пішого куреня армії УНР та печатка штабу Другої Волинської дивізії УНР (були виготовлені із заліза та призначені для того, щоб ставити відбитки на сургучі при опечатуванні листів). Українських печаток періоду 1917-1921 рр. збереглося дуже мало. Саме тому ці експонати є унікальними. Звісно, в період існування СРСР вони не демонструвалися в експозиції і були заховані глибоко у фондах. Лише тепер відвідувачі можуть їх побачити. Дивовижно, як їх не знищили і вони вцілили.

Показово, що перші дві печатки збереглися у фондовій групі НМІУ під назвою «різне». В цій групі є як цінні, так і не надто цінні експонати. Не можна стверджувати на 100 %, але цілком можливо, що з метою збереження цих печаток від частих партійних перевірок охоронці фондів в радянський час «заховали» їх в цю групу, щоб не дати знищити. Третя печатка зберігалася саме в колекції печаток НМІУ.

Крім грошей та печаток в столі демонструвалися марки періоду 1917-1921 рр. Їх можна поділити на три групи.

Перша серія марок, які демонструвалися відвідувачам - це марки Російської імперії 1909 року випуску, проштамповані після 1917 р. печаткою з українським тризубом. Їх вартість - від 1 копійки. Такі марки перебували в ходу до того, як були випущені оригінальні марки УНР. Серед них:

Марка поштова стандартної обігової серії з рисунком герба Російської імперії та наддрукованим тризубом. 1909 р. 20 копійок. 

Марка поштова стандартної обігової серії з рисунком герба Російської імперії та наддрукованим тризубом. 1909 р. 14 копійок. 

Марка поштова стандартної обігової серії з рисунком герба Російської імперії та наддрукованим тризубом. 1909 р. 35 копійок.

Марка поштова стандартної обігової серії з рисунком герба Російської імперії та наддрукованим тризубом. 1909 р. 1 копійка.

Марка поштова стандартної обігової серії з рисунком герба Російської імперії та наддрукованим тризубом. 1909 р. 3 копійки. 

 

У липні 1918 р. було випущено у обіг перші українські марки вартістю 10, 20, 30, 40 та 50 шагів. Авторами марок стали відомі українські художники Антін Середа (10 і 20 шагів) та Григорій Нарбут (30, 40 і 50 шагів). Частина таких марок вважалися грошами - на їх звороті було написано «Ходять нарівні з дзвінкою монетою». У населення такі марки викликали певне невдоволення. Адже під час розрахунку, наприклад, на ринку, вітер виривав їх з рук. Але на той час УНР та Українська держава не мали можливості налагодити випуск монет.

Третя серія марок, які демонструються на виставці - це марки УНР, випущені у 1919-1920 рр. Вони були надруковані у Відні. На цих марках можна побачити портрети Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Симон Петлюри, українські пейзажі тощо. Ці марки зовсім недовго були у вільному продажу, у 1921 р. їх заборонили та вилучили з обігу. В подальшому ці марки на території СРСР були заборонені, і їх зберігання було небезпечною справою, за що можна було поплатитися волею. Серед цих марок:

         Марка поштова УНР. 60 гривень. Будинок Української Центральної Ради. 1920 р. 

         Марка поштова УНР. Вітряк. 200 гривень. 1920 р.

         Марка поштова УНР. Вітряк. Гетьман П. Полуботок. 30 гривень. 1920 р.

         Марка поштова УНР. Тарас Шевченко. 20 гривень 1920 р.

         Марка поштова УНР. Симон Петлюра. 40 гривень 1920 р.

         Марка поштова УНР. Пам'ятник князю Володимиру. 100 гривень 1920 р.

         Марка поштова УНР. Чумак. 5 гривень 1920 р.

Марка поштова УНР. Українська хата. 3 гривні. 1920 р.

Марка поштова УНР. Українка. 2 гривні. 1920 р.

Марка поштова УНР. Герб тризуб. 1 гривня. 1920 р.

Марка поштова УНР. Козацька чайка. 80 гривень. 1920 р.

Марка поштова УНР. Козак Мамай. 50 гривень. 1920 р.

Марка поштова УНР. Богдан Хмельницький. 10 гривень. 1920 р.

Марка поштова УНР. Іван Мазепа. 15 гривень. 1920 р.

В цілому, збережені грошові знаки, печатки та марки переконливо свідчать про те, що у період 1917-1921 рр. існувала незалежна українська держава з власними атрибутами державності.

У четвертому столі виставки було вміщено друковані періодичні видання 1917 р.  Зокрема, кілька номерів газети «Вісти з Української Центральної ради» (за квітень, травень, червень вересень 1917 р.). В одному з номерів цієї газети було вміщено Перший Універсал УЦР. У цій газеті публікувалися офіційні рішення УЦР, виступи депутатів, стенограми засідань тощо. Згодом, в часи існування СРСР, всі ці видання були знищені. Лише невелика їх частка збереглася у бібліотеках, музеях та приватних колекціях

У п'ятому столі було вміщено матеріали про створення української армії та про напад більшовиків на чолі з М. Муравйовим на УНР (першу більшовицько-українську війну, грудень 1917 - березень 1918 рр.).

Відвідувачам демонструвалася газета «Народна справа» від 27.04. 1918 р. з статтею про потребу створення української армії. Навесні 1917 р. делегати від більш ніж півтора мільйонів солдатів-українців, які служили в російській царській армії, зібралися на Перший військовий з'їзд в Києві, і проголосували за створення української армії, яка мала би стати на захист здобутків революції. Безсумнівною, що маючи таку армію Україна змогла би відбитися від всіх зовнішніх ворогів. Але не так сталося як гадалося. Армію створено не було, більше того - було оголошено про потребу демобілізації. Саме через це в грудні 1917 р., коли більшовики оголосили війну УНР, Українську Центральну Раду не виявилося кому захищати. В бою під Крутами українську державність захищали молоді юнаки - студенти університету св. Володимира в Києві та київських гімназій. Між тим, більшовики атакували не настільки вже й великими силами, і була можливість відбитися.

Відвідувачам демонструються окремі українські військові нагороди, кокарди та відзнаки періоду 1917-1921 рр., які дивом збереглися і не були знищені в радянський період. Серед них:

Орден Лицарів Залізного Хреста армії УНР «За зимовий похід і бої. 6. 12. 1919 - 06.05. 1920» 1920 р.

Пропам'ятна відзнака Української Галицької Армії - Галицький Хрест.

Знак 1-ї стрілецько-козачої (Сірожупанної) дивізії УНР, 1918 р.

Відзнака 6-ї Січової стрілецької піхотної дивізії армії УНР, 1921 р.

Відзнака Ради Січових Стрільців, м. Київ. 1918-1919 рр.

Пам'ятна відзнака «Соборна Україна 1917», з написом на звороті: «Українці мусять лучитися як українці для оборони прав...».

Кокарда військ УНР, овальної форми, на блакитному тлі рельєфне золотаве зображення Архангела Михаїла.

 

Відвідувачам демонструвалося видання (газета) «Криваві події в Києві з 15 до 26 січня 1918 р.», у якій детально описано обстріл Києва, входження більшовицьких військ до Києва. В ньому вміщено інформацію про обстріл Києва військами більшовиків та його захоплення в лютому 1918 р., про репресії проти місцевих мешканців.

Тут же відвідувачі мали нагоду побачити пістолет системи «Маузер», який належав чекістові Заліві І.Ю. Саме пістолетами цієї системи часто були озброєні чекісти - працівники всемогутньої Чрезвичайної комісії, які реалізовували більшовицький «червоний терор», наводячи жах на все населення.

У шостому столі було вміщено передвиборчі (кандидатські) списки до Установчих зборів по Київській виборчій окрузі, а саме:

Список №1 - Української партії соціалістів-революціонерів, Української селянської спілки та Української соціал-демократичної робітничої партії.

№2 - Єврейського національного комітету.

№3 - Об'єднаної єврейської соціалістичної робітничої партії.

№4 - Єврейської соціал-демократичної робочої партії (Поалей Ціон).

№5 - Російської соціал-демократичної робітничої партії (об'єднання меншовиків).

№6 - Партії народної свободи.

№7 - Київського Військового республіканського союзу.

№8 - Позапартійного блоку російських виборців.

№ 9 - Партії «Бунд» (Всезагальний єврейський робочий союз).

№10 - Селянського союзу «Селянська сила».

№11 - Польського крайового союзу.

№12 - Російської Соціал-демократичної Робітничої партії (більшовиків), П.С.Д. (Соціал-демократії Польщі і Литви) і П.П.С. (Лівиці).  

№ 13 - Трогової народно-соціалістичної партії і Української партії соціалістів-федералістів.  

№14 - Партії соціалістів-революціонерів.

№ 15 - Позапартійного союзу киян-прогресистів.  

№16 - Сільськогосподарської і Торгово-промислової групи.

№17 - Всеросійської соціал-демократичної організації «Єдність».

 

Саме Всеросійські і Всеукраїнські установчі збори мали вирішити майбутню долю як Російської республіки, так і України. Однак через більшовицько-українську війну грудня 1917 - березня 1918 р. вибори відбулися лише частково. Після того, як більшовики захопили владу в Петрограді, вони розігнали Установчі збори. В Україні вибори не відбулися в повній мірі через події першої більшовицько-української війни.

У сьомому столі демонструвалися історичні книги, опубліковані на початку ХХ століття. Серед них привертали увагу праці відомого українського історика, Голови Української Центральної ради Михайла Сергійовича Грушевського (1866-1934). Демонструвалися два збірника документів з історії козаччини, книга про український культурний рух, ілюстрована історія України. Саме з таких наукових та науково-популярних видань громадськість дізнавалася в той час про правдиву історію України. Подібна література посприяла поширенню інформації про минуле українського народу. М. Грушевський до того ж розробив власну схему історії українського народу, яка і зараз є в основі української історичної науки.

Всі книги, які демонструються, походять з бібліотеки НМІУ, а саме:

         Грушевский М. Очерк истории украинского народа, 1911 р.   Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в 16-17 віці. 1912 р.  

         Грушевський М. Ілюстрована історія України. 1911 р.

         Матеріали до історії української козаччини / ред. М. Грушевського, т. 1. 1908 р.

         Матеріали до історії української козаччини / ред. М. Грушевського, т. 5. 1911 р.

         История Малой России от водворения словян всей стране до уничтожения Гетьманства. 1903 р.  

         Россия. Полное географическое описание нашого отчества. Т. 7. Малороссия. 1903 р.  

У восьмому столі було вміщено фотографії відомих діячів періоду 1917-1921 рр. Симона Петлюри та Михайла Грушевського, зразки їх почерку, а також брошуру М. Грушевського «Якої автономії і федерації хоче Україна», виданої накладом «Союзу Визволення України» у м. Відень, 1917 р. Ці експонати були надані для виставки Фундацією імені Олега Ольжича. Відвідувачам виставки було цікаво подивитися на почерк лідерів української революції 1917-1921 рр., тим більше, що ці оригінали демонструються не так вже й часто.

В окремій вітрині було представлено друкарську машинку, яка належала співробітнику Генерального секретаріату Української Центральної ради Левку Чикаленку. В іще одній вітрині демонструвалася друкарська машинка початку ХХ ст., настільний годинник-будильник початку ХХ ст. 

17.03. 2017 р. відбулося урочисте відкриття виставки, в якому взяли участь представники Кабінету Міністрів України, відомі українські історики та громадські діячі. 18.03. 2017 р. виставку оглянув Президент України Петро Порошенко. Всі ці заходи активно висвітлювалися засобами масової інформації.

Протягом березня-червня 2017 р., поки виставка діяла в НМІУ, її мали можливість оглянути всі відвідувачі музею, адже вона перебувала в центральному залі першого поверху, прямо біля входу. Співробітниками відділу історії України ХХ століття НМІУ було проведено серію екскурсій цією виставкою, найбільше - для школярів і молоді. Крім того, про найбільш цікаві експонати виставки розповідалося в чотирьох десятках інтерв'ю на радіо та телебаченні, і у друкованих ЗМІ.

Таким чином, Національний музей історії України зробив свій внесок у проведення заходів до 100-річчя Української революції 1917-1921 рр.

На завершення круглого столу зав. відділу рідкісних видань бібліотеки КПІ Марина Мірошниченко коротко розповіла присутнім про історію створення бібліотеки. За її даними, М.Ф. Біляшівський став бібліотекарем КПІ 1 серпня 1898 р. і перебував на цій посаді до лютого 1902 р. Таким чином, він пропрацював у КПІ лише три з половиною роки. В цей час він досить багато хворів і не міг повністю виконувати свої обов'язки. 19 лютого 1902 р. він став директором музею старожитностей.

На жаль, у роки більшовицької влади стара бібліотека КПІ була розпорошена. Нині стародруки вдається знаходити у різних фондах бібліотеки КПІ, а вона на сьогодні складає понад 3 млн. одиниць зберігання. Стародруки поступово збирають у окрему колекцію. Серед стародруків є чимало книг з приватних колекцій, які свого часу були подаровані бібліотеці. До прикладу, велика колекція книг потрапила до бібліотеки після смерті відомого залізничника Бородіна, засновника залізничних майстерень, який помер в 1898 р. і був похований в Києві. Він особисто брав участь в формуванні технічної бібліотеки, потрібної інженерам-залізничникам. На сьогодні відомо 1154 книги з його особистої бібліотеки, які після смерті за заповітом були передані в бібліотеку КПІ. Більшість цих книг містять печатки «Бібліотека КПІ» або «Бібліотека Бородіна». Так само у бібліотеці КПІ опинилися видання з колекцій другого ректора КПІ Миколи Коновалова. Є чимало книг викладачів і випускників КПІ. Збереглися навіть деякі рукописні підручники.

Будівля КПІ була побудована після конкурсу, на якому виграв проект Кіттнера. Територією для КПІ був обраний район не в самому центрі Києва, бо перший ректор КПІ дуже хотів побудувати інститут за європейським зразком, з великою кількістю корпусів та студентським містечком. Велику суму грошей на побудову корпусів КПІ дали цукрові магнати, які були зацікавлені в розвитку промисловості і навчанні нових інженерів.

Сучасне приміщення бібліотеки КПІ було побудоване за сприяння ректора Г.І. Денисенка (1970-1987), який зумів добитися виділення великої суми грошей на будівництво сучасного приміщення бібліотеки. Бібліотечний корпус має 7 поверхів, в ньому зберігається основний книжковий фонд. Денисенко попросив випускників КПІ, які працювали в різних установах СССР, долучитися до будівництва бібліотеки.

***

Підводячи підсумки круглого столу стіл «Микола Федотович Біляшівський - перший бібліотекар Київської політехніки. До 150-ти річчя від дня народження», який відбувся в науково-технічній бібліотеці ім. Г.І. Денисенка Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» слід зауважити, що він пройшов надзвичайно цікаво. Виступи науковців дали можливість присутнім дізнатися більше про маловідомі сторінки життєвого шляху і діяльності М.Ф. Біляшівського - відомого українського музейника, бібліотекаря, члена Української Центральної ради. До 150-ти річчя з дня його народження в українських музеях нині готується скілька нових виставок. Сподіваємося, що науковці і в подальшому будуть займатися вивченням його діяльності, щоб громадськість більше знала про відомих українських діячів.