Цього тижня новий голова СБУ Валерій Хорошковський зробив перший кадровий хід – звільнив директора галузевого державного архіву СБУ Володимира В’ятровича. Зазвичай кадрові перестановки в цій організації мало про що говорять громадськості. Однак у цьому випадку йдеться про, так би мовити, знакове звільнення.

Адже саме Володимир В’ятрович, історик за фахом, який лише півтора року пропрацював у цій структурі, фахово та системно займався питанням розсекречення архівів СБУ, пов’язаних із національно-визвольними змаганнями ХХ століття. Про причини звільнення і ситуацію з відкритістю секретних архівів – у розмові з Володимиром В’ятровичем.

– Пане Володимире, найперше хотілося б почути про причини вашого звільнення з посади. Чи вам це якось обґрунтували?

– Формально я перебував на посаді, призначення та звільнення з якої відбувається згідно з указом президента. Тож зі зміною глави держави одним із перших кроків стало це звільнення.

Щоправда, дізнався про це в доволі дивний спосіб – прочитав на одному з російських сайтів, який посилався на ще не опублікований указ президента. Хоча указ було підписано 11 березня, однак на президент­ській веб-сторінці він з’явився тільки 12 березня.

Мені довелося телефонувати до “кадровика” СБУ, аби той пояснив ситуацію. Однак на той момент там не знали, як бути, оскільки з указом президента не були ознайомлені. Спочатку припускав, що звільнення пов’язано винятково з моєю особою, однак згодом зрозумів, що річ не в моїй персоні, а в зміні державного курсу в цій галузі. На цю думку мене наштовхнула заява нового голови Служби безпеки України Валерія Хорошков­ського про те, що функція відом­ства не розсекречувати архіви, а навпаки – засекречувати.

– Ви пропрацювали на посаді директора архіву СБУ півтора року. Як історик вважаєте, що провели цей час недаремно?

– Так, тепер є що показати світу, адже багато речей, які ми зробили в архіві Служби безпеки, стали незворотними. Розсекретили сотні тисяч документів і тепер їх ніхто не зможе сховати. Вони доступні в електронному форматі, на їх основі знято кілька фільмів. Ми зробили справжню реформу архіву СБУ, довели, що він може бути відкритим для громад­ськості, привчили людей, що архів установи – це комфортне місце для роботи науковців.

– Усе ж таки, що вдалося розсекретити за період вашої роботи в архіві СБУ?

– Розсекретили сотні тисяч документів, однак ця робота мала тривати у 2010-2011 роках. Архів СБУ надзвичайно цікавий для істориків, адже він відображає історію України з 1918 року. Порушували актуальні для громадськості питання, відкрили практично всі документи, які стосувалися Голодомору, історії УПА, кілька сотень документів щодо боротьби з дисидентами, також кілька документів, пов’язаних із заснуванням Народного Руху України.

Пишаюся, що нам удалось опублікувати путівник архівом СБУ. Нині ця інформація доступна на сайтах відомства та правозахисних організацій. Особливо вдячний Харків­ській правозахисній групі, яка не тільки опублікувала на своїй веб-сторінці ці документи, а й переклала та видала низку наших матеріалів російською мовою.

– Ви відкривали секретні архіви СБУ. Як це вплинуло на ситуацію в українській історичній науці?

– Це змінило дуже багато уявлень про чимало періодів у вітчизняній історії. Розпочався такий собі історичний бум, адже в нас працювало чимало істориків. І якщо досі публікували здебільшого документи, то тепер можна очікувати появи аналітичних досліджень на їх підставі. У Міністерстві освіти було створено спеціальну групу, яка мала опрацьовувати певні зміни до програми вивчення історії у школі, – документи, які ми відкрили, дають підстави для змін у шкільній програмі. Хочу вірити, що цю роботу вдасться продовжити, адже закриття архівів також буде порушенням чинного законодавства.

– А як би ви оцінили стан відкритості та вивченості архівів, які містять документи ХХ століття?

– Досі одним із найзакритіших для дослідників був архів СБУ. Щодо інших, зокрема партійних, то історики вже давно їх опрацювали. Та якщо в архіві Служби безпеки України нам удалося провести значну роботу з розсекречення, то ця проблема залишається актуальною для архіву МВС, хоча там містяться сотні тисяч справ щодо депортованих громадян.

– Чи вдалося вам налагодити співпрацю із закордонними архівами, адже там є так само чимало документів, що стосуються історії України?

– Так, це ще один серйозний прорив, який удалося здійс­нити. Передусім підписали угоду з польським інститутом національної пам’яті – за час моєї роботи обмінялися 20000 документами. Аналогічну угоду підписали з чеським інститутом національної пам’яті. Також готували до підписання угоду з угорським військовим інститутом і німецьким саксонським “Меморіалом”. Активно спів­працювали з ізра­їльським “Яд-Вашемом”, копіювали документи, що стосувалися Голокосту.

На жаль, не налагодили спів­працю з російською ФСБ – росіяни відмовилися підписувати окрему угоду про обмін архівними документами, мотивуючи це тим, що є загальна угода про співпрацю між СБУ та ФСБ. Утім причина в іншому – в Росії постійно скорочують доступ до архівної інформації. Натомість ми активно співпрацювали з російськими правозахисними організаціями, передусім московським і санкт-петербурзьким “Мемо­ріалом”.

– Можливо, це питання дещо передчасне, однак чи визначилися вже з планами на майбутнє? Що плануєте робити надалі?

– Звичайно, треба зробити паузу й відпочити. А надалі займатимусь історичною наукою за своєю спеціалізацією, а також громадсько-політичною діяльністю. Адже процеси, які відбуваються в нашій державі, надзвичайно мене тривожать.

Розмовляв Олександр Сирцов

http://gazeta.lviv.ua/articles/2010/03/18/40808/