Ті, що пережили Голодомор. Детективна історія подвійної агентки в лавах НКВС

Агент "Апрєльськая", вона ж — повстанець "Перелесник", зуміла видати підпіллю фальшивий провід ОУН, створений чекістами

Влітку-восени 1932-го українськими селами пройшли бригади "буксирників", які нещадно конфісковували не лише зерно, а й будь-які продукти - начебто в рахунок недоотриманого податку. Біля колгоспних комор з зерном з'явилися вартові, з сіл потяглися валки з зерном. Селяни залишилися без продуктів, в очі почав заглядати голод. Першими його жертвами стали діти, хворі, старі і слабкі. Для тих, кого голод не скосив зразу, їжею ставало все - пси, коти, кора з дерев, трава. Дехто встиг щось приховати і потайки підгодовував свою родину. Хтось намагався втекти з села до найближчого містечка чи міста. Хтось вибирався у дальші мандрівки, сподіваючись обміняти на хліб домашній скарб і розраховуючи, що його не знімуть з поїзда і не заарештують. Легше було у містечках і містах, тож їхніми вулицями у пошуках їжі блукали люди-скелети з довколишніх сіл.

У містечку Ставища поблизу Києва їх бачила тоді десятирічна Людмила Фоя. Народжена у 1923 році дочка працівника споживчої спілки мала доступ до пайка, який виділяли працівникам державних установ. Але народилася вона в селі на Житомирщині, звідки її батьки виїхали буквально в останній момент - у 1932-му. Якби не це - хтозна, чи відбулася б одна з найбільш авантюрних історій підпілля.

Голодомор уже самим фактом свого існування заперечував увесь попередній досвід українців. Логіку, за якою сімя не голодуватиме взимку, якщо добре працювала на полі, та ще й врожай був добрим. Влаштований "згори" голод позбавляв відчуття того, що селянин може вплинути на власне життя, віднімав мету і осмисленість буття. Тому ті, хто пережив геноцид, у переважній більшості ставали цілком лояльними до режиму, підсвідомо розраховуючи на те, що цей режим не вдарить по них надто сильно наступного разу.

Здавалося б, за таких умов і мови не могло бути про збереження волі до спротиву. Втім, 1941-го року виявилось, що це не так. Радянські війська, а з ними і влада, спішно відступили з території України. Слідом за наступаючими німецькими військами, а часом і випереджуючи їх, на Східну Україну йшли "похідні групи" ОУН. Вони мали намір створити власну, українську адміністрацію і проголосити у Києві відновлення української держави. Однак через різку протидію окупаційної німецької влади, яка не бажала і чути про чиюсь незалежність, ОУНівцям довелося піти у підпілля.

Влітку 1941 року студентка медінституту Людмила Фоя зустрічає у Києві іншу студентку, Наталку Винників, вона - з Західної України. Наталка розповідає Людмилі про підпільну ОУН, її мету та візію незалежної України. За якийсь час Людмила стає учасницею антинацистського підпілля, таємно розповідає товаришам по навчанню про підпілля і його завдання. Ризикує не тільки бути заарештованою гестапо, а й потрапити в руки до радянського підпілля. Навесні 1942-го стає зв'язковою, носить в один бік звіти, в інший -накази. Їй довіряли - у червні 1942-го Людмила зустрічається з керівником бандерівського підпілля у Києві Дмитром Мироном - "Орликом".

Медінститут їй довелося залишити - німецька окупаційна влада розпочала поголовне вивезення студентів на примусові роботи до Німеччини. Найвищі шанси уникнути вивезення мали або ті, хто працював для окупантів, або студенти робітничих та сільських спеціальностей. До кінця нацистської окупації вона провчилася у сільгоспінституті на Солом'янці та на курсах при Вукоопспілці. А заразом стала авторкою антинацистських листівок та учасницею збору ліків для поранених вояків УПА на Волині.

Ближче до взяття Києва радянськими військами підпільники почали виїжджати на Захід. Було зрозуміло, що після повернення радянської влади вести боротьбу буде важко -розраховувати на активну допомогу населення не доводилося, а "компетентні органи" набили руку у боротьбі з "українським націоналізмом" задовго до війни. Після невдалої спроби вирватися у волинські ліси, Людмила залишається у Києві. У січні 1944-го, через два з половиною місяці після взяття Києва радянськими військами, її заарештовує НКВС. Під час допитів Людмила погоджується стати агентом-провокатором. Її задача - повернутися у підпілля і вийти на зв'язок з високопоставленими провідниками. Довгу відсутність вона мала пояснювати хворобою. Щоби колишні побратими нічого не запідозрили, схудлу Людмилу із свіжими слідами побоїв кілька днів відгодовували на кухні управління НКВС.

Гра розпочалася улітку 1944 року. НКВС створює фальшивий "провід Києва", зв'язковою від якого на Волинь мала бути Людмила Фоя, агент "Апрєльськая". Майже рік триває "робота" з координації фальшивої мережі, яку переривають хвороби членів фальшивки - Михайла Захаржевського та Ніни Калуженко.

Врешті, весною 1945-го Людмила і Ніна приїжджають до Луцька, наприкінці травня 1945 року Людмила потрапляє до УПА. І відразу ж заявляє, що вона має завдання від НКВС розконспірувати Провід. Така заява могла бути розцінена, як провокативна, що означало розстріл. Людмилу врятувало те, що цю інформацію вона повідомила не кому-небудь, а Миколі Козаку "Смокові", референтові Службі безпеки на Волині. Ця людина мала репутацію підозріливого і навіть жорстокого есбіста. Але у випадку Людмили спрацювало те, що "Смок" знав її особисто ще з часів нацистської окупації. Він не просто повірив Людмилі, ще й вирішив обхитрувати НКВС за її участю У липні "Смок" відправляє її назад з завданням виманити фальшивого провідника ОУН (б). Людмила повертається до Луцька, там перепиняє на вулиці першого-ліпшого офіцера НКДБ і повідомляє, що вона повертається з завдання і їй терміново потрібно дістатися Києва. В столиці її "звіт" приймав заступник наркома внутрішніх справ УРСР Дроздов.

На початку серпня 1945 року Людмилу Фою відправляють назад разом із " Захаржевським. Після того, як Людмила відзвітувала "Смокові" про приїзд "провідник", того заарештовують і незабаром розстрілюють. "Смок", очевидно, увійшов в азарт, бо після арешту "Тарана", як називав себе провокатор, відправляє Людмилу ще раз до Києва з "запрошенням" для решти представників "київського проводу" прибути на нараду у волинські ліси. І ця інтрига досягає мети: Людмила не лише повертається назад живою і неушкодженою, а й привозить з собою ще одну провокаторку, яку теж страчують.

Однак після "зникнення" двох цінних агентів на тлі неушкодженої Людмили про повернення до звичайного легального життя не могло бути і мови. Удача не любить, коли її випробовують зайвий раз, тому Людмила залишається у підпіллі. Там вона пише листівки, новели, видає кілька прозових збірок своїх оповідань у підпільних видавництвах. Їй стали у нагоді і знання, здобуті у медінституті - доводилося бути доглядальницею для поранених товаришів. На початку серпня 1946-го Людмилу Фою оголосили у всесоюзний розшук МҐБ та МВС. Розшук взяв під особистий контроль міністр державної безпеки УРСР генерал-лейтенант Савченко.

Загинула Людмила у липні 1950-го. Бойова група чекістів випадково натрапила на замасковану у лісі підпільну друкарню у Межирічському районі на Рівненщині. Серед підпільників була і Людмила Фоя - під час перестрілки вона "упіймала" смертельну кулю.

Який стосунок до історії Фої має Голодомор? Вона пережила його ще дитиною. Будучи дочкою держслужбовця і проживаючи у містечку, а не в селі, вона була у більшій безпеці, ніж селянські діти. Але не бачити інших жертв не могла. Людмила не ділилася спогадами з "радянської" юності, тому ми так і не дізнаємось, чи вплинув Голодомор на її рішення піти у антирадянське підпілля. Вона постійно ставила собі "план" роботи на щодень і намагалася виконати більше, ніж запланувала. Її знайома з підпілля, Марія Савчин, запримітивши цю манеру, зауважила, що це сильно нагадувало радянське "догнати і перегнати". А ще - Людмила дуже бережливо ставилася до їжі. Так, як ставляться люди, що пережили голод.

Ризики участі у підпіллі були чималі - починаючи від арешту і розстрілу та закінчуючи репресіями проти всієї рідні. Натомість за "допомогу" у знищенні проводу ОУН (б) на Волині їй обіцяли можливість отримати освіту у будь-якому вузі СРСР на будь-якій спеціальності, не кажучи вже про матеріальні блага. Вона ж фактично обрала смерть, бо такої зради органи не пробачали. Чому? Чи не згадки про заморених голодом товаришів дитинства були тому причиною?

Олеся Ісаюк, Центр досліджень визвольного руху, Національний музей-меморіал "Тюрма на Лонцького"


Джерело: dsnews.ua