Український Інститут Національної Пам’яті

Подолання важких наслідків минулого є одним із пріоритетних напрямків розвитку посттоталітарних суспільств. Цей процес найефективніше відбувається через спеціальні науково-дослідні установи, що, діючи за підтримки держави, допомагають людям не тільки розібратися у історії власного краю, але й зорієнтуватися в сьогоденні. Діяльність Інституту національної пам’яті в Польщі, Центру досліджень геноциду і резистансу в Литві, аналогічних структур в Чехії, Угорщині, Латвії та Німеччині стала найкращим підтвердженням цієї тези. 11 липня 2005 року указом Президента України В.А Ющенка започатковано процес створення Українського інституту національної пам’яті.

ХРОНОЛОГІЧНІ РАМКИ ТА ОБ’ЄКТИ ДОСЛІДЖЕНЬ ІНСТИТУТУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ

Національна пам’ять – це фундаментальні історичні цінності народу, що є націотворчим ферментом, консолідуючим чинником для нього в сьогоденні та повинні вказувати перспективи на майбутнє. Основою національної пам’яті українців, як народу, що протягом сотень років перебував у стані чужоземного поневолення й був об'єктом щонайбрутальніших знущань та геноцидних дій, є його боротьба за утвердження найважливішого національного ідеалу - здобуття політичної, культурної та економічної незалежності. Визвольний рух став найвиразнішою формою існування українського національного духу протягом століть бездержавності, а ідея створення незалежної України – національною ідеєю. Окремі етапи розвитку визвольної боротьби українців стали не просто ключовими моментами минулого, але й наріжним каменем їх національної пам’яті.Найважливішим з точки зору формування національної свідомості, оформлення державницьких змагань українців стало минуле ХХ століття. Саме на його початку українці вперше виступили із чітко оформленою програмою своїх національних вимог, а до кінця цього віку, у 1991 році, врешті здобули державну незалежність. Тому даний період мав би стати основним об’єктом досліджень науковців, представників найрізноманітніших галузей, які ставлять собі за завдання розуміння української минулого і сучасності. Проте, якщо можна говорити про досить високий рівень зацікавленості періодом 1917-1920-х років, тобто часом становлення різних форм української державності на руїнах Російської та Австро-Угорської імперій, то час після падіння державності у 1920 році досі залишається на маргінесі досліджень. Між тим, зазначений період, протяжністю понад сім десятиліть породив більшість тих проблем, які є не лише науково, але й політично актуальними для нашого сьогодення.. Нерозуміння процесів, що проходили в українському суспільстві в час панування радянського тоталітарного режиму, стоїть на заваді переходу до існування у якісно новому форматі незалежної демократичної держави. Численні «білі плями» у недавньому історичному минулому дають можливість використовувати його певними політичним силам з метою посилення існуючих стереотипів та утвердження в суспільній свідомості нових міфів, що підживлюють існування цих сил. Суперечності т.зв. «Важкого минулого» досі дають можливість окремим антиукраїнським силам розігрувати карту «розколу» українського народу. Роки між падінням української державності у 1920 р. до її відновлення у 1991 р. є періодом найвищого розвитку українського визвольного руху і водночас періодом найбільшої жертовності українців у їх багатовіковому шляху до свободи. На цей короткий історичний проміжок часу припадає яскравий розвиток повстанського руху, три голодомори, небачені хвилі репресій і депортацій, роки Другої світової війни, спроби відновлення незалежності на Закарпатті, Західній Україні, безкомпромісна боротьба Української повстанської армії, спроби ненасильницького спротиву тоталітарному режимові у формі дисидентського руху, зрештою, масовий національно-демократичний рух кінця 1980-х початку 1990-х років, що увінчався Актом 24 серпня. Тобто, ці сім десятиліть стали своєрідною квінтесенцією чи фокусом багатовікової історії українців, історії звитяги і жертовності. Тому, на наше переконання, період 1920-1991-го років має стати провідним у діяльності Українського інституту національної пам’яті, а об’єктами його досліджень повинні бути з одного боку різні етапи розвитку українського визвольного руху, а з іншого — боротьба із ним окупаційних режимів, що панували в цей час на українських землях.

ЗАВДАННЯ ІНСТИТУТУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ

  1. Дослідження етапів становлення та розвитку українського визвольного руху.
  2. Дослідження злочинів окупаційних режимів в Україні, їх історична та правова оцінка.
  3. Збір і систематизація інформації про діячів українського визвольного руху та жертв окупаційних режимів.
  4. Збір та опрацювання документів організацій українського визвольного руху і структур окупаційних режимів, створення спеціального архіву цих матеріалів.
  5. Консультаційна діяльність, надання державним установам України й інших країн інформації, експертних оцінок, підготовка проектів державних документів з проблем, що стосуються діяльності Інституту.
  6. Широка популяризація теми українського визвольного руху в Україні та світі.
  7. Увіковічення пам'яті полеглих національних героїв, жертв іноземних окупацій і геноцидів шляхом упорядкування могил, створення відповідних музеїв, меморіальних комплексів, пам'ятних відзнак тощо.

Cтруктура Українського Інституту Національної Пам’яті у прикріпленому файлі: