Степан Янишевський – „Далекий”: до 100-річчя з дня народження

Автор – Олександр Іщук

17 вересня 2014 р. виповнюється 100 років з дня народження керівника Північно-східного крайового проводу ОУН(бандерівців) Степана Павловича Янишевського. У підпіллі ОУН(б) і УПА він використовував псевдоніми „Далекий”, „Тома”, „Юрій Богослов”, „Юрій” та інші.

Подробиці про його життя і досі маловідомі широкому загалові. Дивно, але до сьогодні немає жодної детальної книги про діяльність Степана Янишевського. Окремі епізоди його життя згадані у численних наукових та науково-популярних книгах і статтях істориків Анатолія Русначенка, Дмитра Вєдєнєєва, Анатолія Кентія, Івана Патриляка, Олександра Вовка, Володимира Ковальчука, Валерія Огородніка, Ярослава Антонюка та інших авторів. Між тим, історія Степана Янишевського давно могла би стати основою для якого-небудь драматичного художнього роману, або ж фільму.

Степан Павлович Янишевський народився 17 вересня 1914 р. в селі Витвиця Долинського району Івано-Франківської області, в родині українських селян.

З юності Янишевський брав активну участь в діяльності українських громадських організацій та політичних партій. Він добре усвідомлював поневолене становище українського народу, його молодість пройшла у Польській державі, яка захопила західноукраїнські землі. Українській молоді було непросто здобути престижну освіту, отримати гарнооплачувану роботу. Польська влада здійснювала заходи з полонізації західноукраїнських земель. Тогочасна українська молодь добре усвідомлювала становище українців, і тому значна її частина брала участь в „Пласті”, а згодом і в ОУН. Немала частина молоді сильно відчувала біль своїх батьків за поразки у війнах за українську державність в 1917-23 рр., і тому прагнула помсти. Також молодь прагнула довести, що здатна на більше, ніж їх батьки, і в змозі відновити українську державність. Степан Янишевський навчався у Перемиській гімназії, яку закінчив в 1935 р. Потім продовжив навчання у Станіславській духовній семінарії, на вчительських курсах, згодом викладав історію у школах. Мав контакти з українським підпіллям ще в 1930-ті роки.

Якби не початок Другої світової війни в 1939 р., а потім напад Німеччини на СРСР в червні 1941 р., то Степан Янишевський, можливо, ніколи б не став підпільником ОУН(б). Адже він мін мав цілком мирну професію вчителя. Але в 1941 р. він вступив до ОУН(б). Треба сказати, що таким же шляхом, як Янишевський, пішли чимало молодих українців, які згодом виросли у провідників ОУН(б). В інших умовах вони б ніколи не взяли би до рук зброю і не опинились би в підпіллі. Але їх до такого кроку змусило життя.

Після нападу Німеччини на СРСР в червні 1941 р. і проголошення у Львові 30 червня 1941 р. Акту про відновлення незалежності України Степан Янишевський вирішив взяти активну участь у розбудові української влади і поїхав у Львів. Але німці практично одразу продемонстрували, що їх не влаштовує відновлення української державності, навіть під їхнім протекторатом. Розпочалися арешти керівників уряду Ярослава Стецька, членів ОУН(б) і інших політичних та громадських діячів. Ні про яке подальше легальне творення української державності в таких умовах не могло бути і мови, члени ОУН(б) знову попереходили у підпілля. Та деякі оунівці зробили ще хитріше: свою роботу почали маскувати у різний спосіб, щоб і з німцями по-можливості не сваритися, і продовжувати свою діяльність на користь відновлення української державності.

Оскільки в ОУН(б) цінували високоосвічених людей, то Степан Янишевський швидко отримав довіру провідників і став обіймати важливі посади. Його направили на Вінничину. Свою діяльність там він починав завідувачем контори „Заготскот” в Могилеві-Подільському. В листопаді 1941 р. за дорученням керівника Вінницького обласного проводу ОУН(б) „Левка” став служити у місцевій охоронній українській поліції, яка співпрацювала з німецькою адміністрацією, розшукувала кримінальних злочинців в місті і області. Така праця давала великі переваги: німці поліцейських не зачіпали, а підтримували, використовували їх для наведення порядку. В свою чергу, поліцейські могли в дечому захистити місцеве українське населення та подбати про створення нових ланок підпілля. Згодом чекісти звинувачували Янишевського, що у складі поліцейського батальйону він брав участь в боротьбі проти радянських партизанів, а також допомагав німцям у арештах радянських активістів та євреїв, які згодом були німцями розстріляні. Спочатку Янишевський в поліцейському батальйоні був рядовим, згодом – заступником керівника кримінально-адміністративного відділу, а з лютого 1942 р. – заступником начальника кримінальної поліції м. Вінниці.

Також відомо, що у 1941-42 рр. Янишевський брав активну участь у організації підпілля ОУН(б) у Вінниці і області. Він мав кілька організаційних зустрічей з керівником крайового проводу ОУН(б) на Осередньо-східних українських землях Пантелеймоном Саком – „Могилою”, який базувався в Києві, організовував для нього конспіративні квартири. З використанням службових можливостей Янишевського деякі члени ОУН(б) вступили в поліцію. Згодом Янишевський свідчив чекістам, що до організаційної каси підпілля було передано частину цінних речей і грошей, вилучених поліцейськими у заарештованих осіб. З осені 1942 р. Янишевський став членом Вінницького обласного проводу ОУН(б), яким на той час керував Микола Козак – „Смок”. На жаль, подробиці про цей період його життя вкрай скупі і обмежені.

З кінця 1942 р. на Волині розпочалося створення загонів Української повстанської армії (УПА). Цей процес швидко набув активності, адже німці своєю грабіжницькою та насильницькою політикою проти місцевого населення збурювали людей до участі у протинімецьких виступах. Залишатись у Вінниці Янишевському стало небезпечним, бо німці активно розшукували членів ОУН(б) і страчували їх. У березні 1943 р. Степан Янишевський також приїхав на Волинь, де взяв участь в організації відділів УПА. Основним напрямком його діяльності стало створення служби безпеки (СБ), яка стежила за тим, щоб в УПА не проникали шпигуни, зрадники, ворожа агентура. Саме боротьба з агентурою спочатку поляків і німців, а потім і НКВД-НКГБ стала основним завданням Янишевського, як працівника СБ, в 1943-45 рр.

Згодом Степан Янишевський був призначений Дмитром Клячківським – „Климом Савуром” на посаду референта Служби безпеки в УПА-Північ, певний час був т.в.о. керівника військової округи УПА „Заграва”. У 1943-44 рр. підпіллю ОУН(б) і УПА на Волині довелось зіштовхнутись не лише з німцями, але й з з радянськими партизанами, польськими боївками. Згодом чекісти звинувачували його у організації масових вбивств польського населення, знищенні радянських партизанів і активістів, зриві мобілізації місцевого населення в Червону армію, а також у мобілізації населення в УПА. Янишевський не заперечував, що організовував винищення тих, кого СБ вважало ворогами українського визвольного руху.

З другої половини 1944 р. Степан Янишевський став керівником СБ Північно-східного крайового проводу ОУН(б), який в підпіллі мав зашифровану назву „Одеса”. Саме в 1944-45 рр. відбулися найбільші бої УПА з внутрішніми військами НКВД, а також сутички підпільників з чекістами, в яких загинули тисячі людей. Протистояння носило жорстокий характер, підпільна війна не припинялася ні вдень, ні вночі. Та все ж значна перевага у живій силі і озброєнні була на боці НКВД-НКГБ, і тому ОУН і УПА поступово вимушені було перейти від тактики відкритих боїв до глибоко законспірованої підпільної роботи.

Жорстокі бої і великі втрати у людях призвели до того, що в підпіллі шукали винних у поразках, нерідко виникала велика взаємна недовіра між вояками. В результаті працівники СБ ОУН(б) стали підозрювати чи не кожного другого підпільника у співпраці з чекістами, або ж у прямій зраді. За таких умов керівник СБ крайового проводу ОУН(б) на Північно-західних українських землях (ПЗУЗ) Микола Козак розпочав масову чистку підпілля від всіх, кого підозрював у агентурній діяльності на користь НКВД-НКГБ. Він вважав, що лише чистка допоможе врятувати організацію. Будь-яка інформація про зраду могла стати причиною для арешту, допитів а потім і знищення запідозрених. Чистка набула такого поширення, що було знищено сотні людей, нерідко – без наявності серйозних доказів. Звісно, багатьох радянських агентів також було виявлено і знешкоджено, але при цьому постраждало і багато невинних підпільників. Дійшло до того, що в 1945 р. у Корецькому та Костопільському районах до 50% підпільників підозрювалися СБ у співпраці з чекістами, а у Сарненському районі – до 85%.

Згідно зі звітами Миколи Козака, у січні-жовтні 1945 р. із 938 осіб, заарештованих підпорядкованими йому бойовиками СБ, було ліквідовано аж 889 чоловік. В деяких районах на Волині кількість страчених складала 100% від кількості заарештованих. Степан Янишевський на слідстві зізнавався, що за рік роботи референтом СБ (в 1944-45 рр.) згідно з його вказівками було знищено понад 400 запідозрених. Великий відсоток страчених був пов’язаний з тим, що їх, скоріше за все, репресували без наявності грунтовних доказів, лише на підставі чужих донесень та підозр. Масово застосовувалися тортури: побиття палками і так званий „станок”, коли звязану жертву катували, і вона не витримувала і зізнавалася в усіх „злочинах”. Ця боротьба зі своїми ж кадрами знекровлювала підпілля, не давала можливості СБ зосередитися на протидії реальним агентурним заходам НКВД-НКГБ.

Не дивно, що у підпіллі знайшлися люди, які бачили, що жорстока чистка СБ не дає потрібних результатів, і що підпільники цим самі себе знищують. Одним з них був Степан Янишевський. Побачивши реальні обставини чистки, він усвідомив, що немало підпільників насправді ні в чому винні не були, і признавалися у агентурній співпраці з чекістами лише під тортурами співробітників СБ. Саме томувін виступив за припинення чи хоча б сповільнення чистки. У підпіллі ОУН(б) на Волині назрівав розкол, потрібно було лише зручної ситуації, щоб він відбувся. Так сталося, що важливу роль у розколі відіграв саме Степан Янишевський.

У кінці 1945 р., маючи на руках свідчення кількох заарештованих СБ підпільників ОУН(б) проти Степана Янишевського, якого вони називали „агентом НКВД”, Микола Козак розпорядився своїм підлеглим під зручним приводом потаємно заарештувати його. Це намагався здійснити керівник Північно-східного крайового проводу ОУН(б) Федір Воробець – „Верещака”. 1 грудня 1945 р. він викликав „Далекого” до себе на зустріч ліс біля хутора Крук Тучинського району. Розмова проходила в окремій будівлі, без свідків. Звинувативши „Далекого” у зраді, Воробець спробував повалити його і зв’язати. Але Янишевський своєчасно зорієнтувався в ситуації, зумів вирватися, вибіг на двір, де його чекав ад’ютант з кіньми, і втік у розташування своїх людей. 

Після того, як його ледь на заарештували за підозрою у співпраці з НКВД, Янишевський вирішив, що залишатися під керівництвом Миколи Козака йому неможливо. Він вирішив створити власну підпільну організацію, і перетягнув за собою чимало підпільних кадрів на Рівненщині. Формально він і його підлеглі позиціонували себе і далі, як члени ОУН(б). Але в реальності його стосунки з керівником СБ крайового проводу ОУН(б) на ПЗУЗ Миколою Козаком і його підлеглими стали ворожими. Янишевський навіть вважав, що, можливо, саме Козак ініціював масові чистки і арешти серед підпільників, а тому саме він перебував під впливом агентури НКВД. Насправді ж цього не було – Козак не співпрацював з чекістами, він лише намагався очистити підпілля від ворожої агентури, і, що називається, перестарався.

За таких умов обидва уламки колись єдиної ОУН(б), які проводили активну протирадянську діяльність на Волині, дійшли до відкритого протистояння. Нерідко відбувалися сутички і перестрілки. За підрахунками чекістів, в них загинуло щонайменше 100 підпільників. Є всі підстави вважати, що це протистояння було спровоковане глибоко продуманими чекістськими оперативними заходами з компрометації підпільників, діяльністю агентури та іншими методами, і приносило керівництву НКВД-НКГБ неабику втіху. Саме співробітники НКВД-НКГБ-МГБ були зацікавлені у розколі ОУН(б), внутрішніх конфліктах, раділи кожному знищеному у такий спосіб підпільнику, адже виявляти і вбивати їх було дуже важко і потребувало тривалого часу.

Розкол ОУН(б) на Волині в грудні 1945 р. став справжньою трагедією для підпілля. Історики сходяться на тому, що розкол 1945 р. стався в першу чергу через те, що чистки СБ ОУН(б) викликали невдоволення і страх у значної частини підпільників, і вони шукали виходу з ситуації, що створилася. І коли Янишевський, який сам ледь не потрапив до рук СБ, вирішив створити власну організацію, значна частина людей одразу ж пішла за ним. Більшість з них добре знали його високі особисті та ділові якості, відданість українській справі, довіряли йому, як провіднику, а більшого їм і не було потрібно.

Хоча Микола Козак і інші провідники звинувачували Янишевського у зрадництві, вцілілі документи і відомі на сьогодні факти цього не підтверджують. Згодом розглядом справи „бунту „Далекого” зайнявся Провід ОУН(б), зокрема, керівник СБ Микола Арсенич та заступник Романа Шухевича – Василь Кук. Вони вважали, що Янишевського слід покарати за порушення організаційної дисципліни. Водночас помітили, що в тих районах Рівненщини, де діяли люди Янишевського, мали місце численні успішні антирадянські акції (терористичні акти проти радянських активістів; поширення листівок; друк преси; усна пропаганда тощо), тобто радянським агентом він не був. За висновками Кука, вирішальну роль у розколі могли відідграти особисті взаємини між Козаком та Янишевським. До того ж Кук помітив, що Козак допустив немало помилок у своїй діяльності, зокрема - під час проведення сумнозвісних кадрових чисток. Саме тому Кук вживав всіх заходів, щоб спробувати вирішити спірні питання між Козаком і Янишевським, примирити їх. Кук спробував викликати Янишевського до себе на розмову, адже знав його особисто. Але цього досягти так і не вдалося, бо недовіра Янишевського до Козака була вже занадто великою, і він ні на які поступки йти не хотів. Також Янишевський боявся, що суд ОУН(б) не виправдає його, і тому до Кука не зявився.

Тривалий час Провід ОУН(б) не знав, як вчинити в цій ситуації. Все закінчилось тим, що за відхилення від принципів роботи підпілля, організаційний суд ОУН(б) 25 серпня 1948 р. засудив Степана Янишевського до смертної кари без права реабілітації. Це означало, що в керівництві ОУН(б) було прийняте рішенння все-таки покарати Янишевського за порушення організаційної дисципліни, хоча у листуванні між собою провідники ОУН(б) визнавали його активну протирадянську діяльність. Щоправда, на час вироку це вже не мало значення: Янишевський був заарештований чекістами і сидів у рівненській тюрмі МГБ. Після його арешту частина підпільників опозиційного крайового проводу „Одеса” в 1949 р. порозумілася з новим провідником ОУН(б) на Волині Василем Галасою, і таким чином конфлікт було припинено. 

З кінця 1945 р. і до серпня 1948 р. Степан Янишевський керував діяльністю опозиційного крайового проводу „Одеса”. За різними даними, він мав у підпорядкуванні приблизно 130-200 підпільників (на сьогодні їх точна кількість істориками ще не встановлена). Серед них були як досвідчені бійці, які пройшли школу УПА, так і молодь. Вони базувалися на значній частині Рівненської і Житомирської областей, а також поширювали свою діяльність на сусідні території. Підпільники Янишевського концентрувалася на кількох основних напрямках роботи:

1. Заходи з розширення організаційної мережі крайового проводу, створення нових підпільних ланок, залучення до підпілля нових учасників (переважно з числа молоді), створення мережі прихильників (симпатиків) серед населення. Дотримання принципів суворої конспірації в роботі, створення надійних укритть для членів підпілля (підготовка підземних сховищ – криївок, для людей і збереження всього необхідного майна, їжі, зброї).

2. Вчинення терористичних актів проти представників місцевих органів радянської влади та радянських активістів.

3. Підготовка, виготовлення та поширення підпільної літератури (листівки, заклики, брошури, газети тощо).

4. Проведення рейдів невеликих підпільних груп (3-10 чол.) з території Рівненської та Житомирської областей в інші області Центральної України, з метою поширення літератури, проведення усної агітації, вчинення терористичних актів проти представників місцевих органів радянської влади та радянських активістів.

Одним з важливих завдань Степана Янишевського стала організація підпілля ОУН(б) в столиці України – Києві. Цю роботу здійснював його заступник Святослав Титко – „Роман”. У 1947 р. виник Київський міський провід ОУН(б), створений з числа приїжджих студентів, переважно - Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Керівником Київського проводу ОУН(б) став Ігор Пронькін – „Беркут”, студент фізичного факультету Київського держуніверситету. Молоді люди вивчали підпільну літературу, проводили організаційні зібрання, обговорювали майбутнє України, кілька разів поширювали листівки ОУН(б) в Києві. Крім того, вони також мали і зброю. В кінці травня 1948 р. всі члени організації (15 осіб) були заарештовані чекістами. Матеріали архівної кримінальної справи на них займають сім товстих томів. Всі затримані отримали тривалі терміни ув’язнення в совєтських концтаборах.

Чи не найцікавішим епізодом діяльності підлеглих Янишевського були бойові та пропагандистські рейди в Центральну Україну. Підпільники починали їх в Рівненській або Житомиській області, потаємно (зазвичай вночі) здійснювали багатокілометрові переходи на територію Київської, Кіровоградської, Черкаської, Полтавської, Чернігівської та інших областей. Під час рейдів поширювали серед населення листівки та підпільну літературу, здійснювали теракти проти радянських активістів (переважно голів сільрад чи колгоспів), чим наводили жах на представників влади. Іноді навіть вдавалося виявити тих, хто симпатизував підпіллю, створити з їх допомогою так звані „опорні пункти” – конспіративні квартири чи криївки, де можна було переховуватись, зберігати зброю і літературу. Де-не-де створювали нові ланки підпілля, якщо бачили, що для цього є можливість. До сьогодні збереглися десятки або і сотні донесень чекістів про наслідки таких рейдів. Їх успішному проведенню сприяло те, що українське населення нерідко підтримувало підпільників, переховувало їх у себе, забезпечувало усім необхідним. Такі рейди створювали у населення видимість продовження збройного спротиву радянському режиму.

В діяльності Степана Янишевського значне місце посідала підготовка друкованих видань. Така робота проводилася для того, щоб з допомогою друкованого слова поширювати ідеї підпілля. На допитах у МГБ УРСР він детально розповів про те, як готував до друку і видавав газети, журнали і листівки, причому нерідко сам був автором статей, які там публікувалися. Керований ним крайовий провід „Одеса” видавав газети „Зов крови” та „Пробоєм”, листівки до селян, робітників, молоді, колгоспників, і всього українського населення. За словами Янишевського, тиражі видань були різні – від кількасот до кількох тисяч примірників, що, як на той час, було не так вже й мало. Тим більше, що в СРСР держава суворо стежила за всіма виданнями, існувала цензура, заборонялося неконтрольоване використання друкарської техніки. Слід зауважити, що листівки і газети, підготовлені за участі Янишевського, активно поширювалися на території північних і центральних областей України, а найбільше – в Рівненській, Волинській, Житомирській, Київській, Черкаській та Кіровоградській областях.

Особливого розголосу набула терористична діяльність підлеглих Янишевського. Вбивства підпільниками партійно-радянського активу надзвичайно непокоїли київське і московське керівництво. Не дивно, що „партія і уряд” з усіх сил тиснули на чекістів, щоб якомога швидше покінчити з „рештками українсько-німецьких буржуазних націоналістів”.

В неофіційній атмосфері наукових історичних конференцій неодноразово доводилось чути від фахових істориків, що „питання оцінки діяльності Янишевського дуже складне”, що „Янишевський все життя всіма силами боровся за відновлення української державності, але ж у нього руки по лікоть у крові”. Приводом для такої оцінки його діяльності істориками було те, що він, як колишній працівник СБ ОУН(б), давав своїм підлеглим вказівки щодо фізичного знищення радянського активу. Лише за неповними даними слідчих МГБ, підпорядковані йому бойовики з 1944 до серпня 1948 р. вчинили 782 прояви і знищили 1553 радянських активістів або запідозрених у прорадянських симпатіях людей, переважно на Рівненщині. Було пущено під укіс щонайменше 14 товарних та пасажирських потягів і один бронепотяг. З іншого боку, більшість істориків визнає, що така жорстокість була зумовлена об’єктивною реальністю того часу – каральною діяльністю більшовицької влади, проведенням нею примусових арештів, депортацій, колективізації і русифікації місцевого українського населення.

Можливо, українські історики мало вивчали біографію Степана Янишевського саме тому, що побоювалися давати їй оцінку. Нині в світі тероризм засуджується однозначно. Але не так було в 1940-50-х роках, коли терористичні методи застосовувалися різними підпільними організаціями, які боролися за незалежність своїх народів. Так було в Ірландії, Ізраїлі і інших державах. Достатньо згадати те, як створювалась держава Ізраїль, і що деякі колишні підпільники-терористи опинилися в його уряді та на керівних посадах після 1947 р. Отже, оцінювати терористичні дії ОУН(б) для істориків стало надто непростим завданням. Звісно, набагато простіше писати про більш однозначні речі – пропагандистську діяльність підпілля, чи навіть бойову діяльність УПА.

Активна діяльність підпілля дуже дратувала комуністичну владу. Розшук Степана Янишевського у 1944-48 рр. був одним з головних завдань управління НКВД-НКГБ-МГБ у Рівненській області. Над цим працювала окремо створена оперативна група з досвідчених чекістів. Вони проводили чекістсько-військові операції та агентурні заходи з його розшуку, вербували всіх, хто міг би допомогти виявити підпільників. Чекісти намагалися затримати родичів Янишевського, щоб через них натиснути на нього і змусити вити з повиною.

Тривалий час заходи не приносили ніяких конкретних результатів. Згодом чекісти зуміли затримати тещу Янишевського – Анастасію Регезу та його дружину Галину Регезу з дитиною, примушували їх до співпраці. Показово, що Галину Регезу було затримано аж у Львові, і то майже випадково. Під тиском чекістів жінки написали кілька листів Янишевському з проханням допомогти їм. Листи з обіцянками про помилування писали йому і керівники управління МГБ по Рівненській області, зокрема – знаний оперативник полковник Володимир Шевченко. Чекісти дуже хотіли не лише затримати та допитати його, але й використати у своїх цілях, тобто схилити до співпраці з метою остаточно розбити організаційні ланки підпілля ОУН(б). Але Янишевський, хоча і отримав листи та дуже страждав через цю ситуацію з рідними, на співпрацю з чекістами так і не пішов. Оскільки чекісти на певний час відпустили Галину Регезу, то він мав з нею зустріч, обговорив ситуацію, яка склалася. Якщо вірити його свідченням, то він певний час міркував над тим, щоб вийти з повинною. Але врешті так і не повірив чекістам, дійшов до висновку, що вони хочуть лише спіймати та використати його, а потім засудити і стратити.

Взагалі доля родини Степана Янишевського, яку переслідували чекісти, була драматичною. Постраждали його батьки, теща та дружина з сином. Особливою була історія його брата - Йосипа. Він теж вступив до підпілля ОУН(б), де став одним з охоронців керівника Карпатського крайового проводу ОУН(б) Ярослава Мельника – „Роберта”. 30-31 жовтня 1946 р. чекісти під час великої розшукової операції виявили криївку на горі Яворина неподалік м. Болехів Івано-Франківської області, в якій перебував Мельник, його дружина та охоронці. Бункер був заблокований з усіх боків, чекісти запропонувуали підпільникам здаватися. Підпільники всю ніч відстрілювалися, відмовившись здаватися. Але згодом, усвідомивши безвихідність ситуації, вирішили загинути, але не йти в полон. За існуючими в підпіллі правилами, бойовиків провідника вбив комендант боївки. Але Йосип Янишевський, зорієнтувавшись в ситуації, вбив коменданта, залишившись єдиним з бойовиків, хто вижив. Він добровільно здався чекістам, розповів, що перед знищенням бойовиків бункер було заміновано, а Мельник з дружиною перейшли у довгий запасний тунель з бункеру, який мав вихід у лісі на великій відстані від нього, сподіваючись врятуватись. Вихід в бункер з цього тунелю вони за собою замурували. Керівник операції полковник Костенко, на знаючи, де запасний вихід. наказав замінувати і підірвати бункер. В результаті Мельник і його дружина загинули. 

Йосип Янишевський, не маючи іншого виходу, погодився на співпрацю з чекістами, видав кілька повстанських криївок, згодом став агентом-бойовиком МГБ УРСР під псевдонімом „Ромко”, брав участь в багатьох операціях з ліквідації підпільників на території Львівської і Івано-Франківської областей.

Певний час Йосипу вдавалося приховувати, що він брат одного з високих провідників ОУН(б), адже чекісти тоді ще не знали справжнього прізвища розшукуваного ними „Далекого”. Коли ж дізналися, то запропонували „Ромкові” взяти участь у спецоперації з розшуку брата, або посприяти у виведенні його з підпілля. Таке завдання стало важким випробуванням для Йосипа. Після непростої розмови з оперативниками МГБ він понурим виглядом він вийшов з кабінету керівництва, і пішов у вбиральню. Один з чекістів запідозрив щось підозріле і негайно відправився за ним. Увійшовши до вбиральні оперативник побачив, що „Ромко” витяг з кобури пістолет (агенти-бойовики теж носили зброю, якщо чекісти їм довіряли). Побачивши чекіста, „Ромко” з пригніченим виглядом промовив: „Якби ви зайшли сюди пізніше – то мене б не було вже в живих”. Очевидно, в його уяві не вписувалося, щоб брат міг йти проти брата.

Чекісти після цього намагалися заспокоїти „Ромка”, пообіцяли йому захопити Степана Янишевського живим, не вбивати його. І згодом все-таки переконали. В подальшому „Ромко” брав кілька разів участь в заходах чекістів з розшуку брата, намагався виманити його з підпілля ОУН, навіть зміг зустрітися з ним і переговорити. Але ці заходи виявилися невдалими. Вирішальної ролі у затриманні Степана Янишевського він не відігравав, а як склалася його подальша доля – невідомо.

Врешті, багаторічні заходи чекістів дали результат. В ніч з 12 на 13 серпня 1948 р. Степан Янишевський був затриманий і заарештований сіпвробітниками УМГБ по Рівненській області під час проведення чекістсько-військової операції з його розшуку. Після цього він три роки провів у тюрмах МГБ. Показово, як чекісти заарештували Степана Янишевського. Він з групою підпільників потрапив у засідку у заболоченому лісі, був пораний і здався у полон лише тому, що опинився у безвихідній ситуації. Вже згодом, при детальному огляді у тюрмі МГБ, у Янишевського на тілі нарахували до 9 слідів від попередніх поранень.

Суд над Степаном Янишевським довго відкладався, бо чекісти прагнули максимально використати його для своїх цілей. Допити Янишевського тривали три роки, у нього випитували подробиці діяльності підпільників, щоб краще орієнтуватися в ситуації. Крім того, у 1948-51 рр. він брав участь в упізнаванні загиблих членів ОУН(б) на Рівненщині. Зокрема, в лютому 1948 р. він впізнавав вбитого чекістами Миколу Козака – „Смока”. Також він давав уточнюючі свідчення про різних заарештованих підпільників, з ними йому влаштовували очні ставки.

Збереглися свідчення про те, що Янишевський у 1948-51 рр. мав кілька зустрічей з керівництвом Управління МГБ по Рівненській області, а також з приїжджими високопосадовцями з Києва. Вони розпитували його про подробиці діяльності підпілля, цікавилися, як краще припинити акції ОУН(б). Янишевського вважали цінним арештантом, адже до того часу чекістам не вдавалося захопити живим жодного керівника крайового проводу ОУН(б). Саме тому його так ретельно допитували і не спішили страчувати. Справа на нього поступово розрослася до 11 томів.

У матеріалах багатотомної архівної кримінальної справи на Степана Янишевського збереглися також вилучені в нього чекістами матеріали СБ ОУН(б): вироки, слідчі матеріали тощо. На жаль, частина забраних в нього матеріалів була знищена. В цілому ці документи є безцінним історичним джерелом. Давно є потреба їх систематизації, вивчення і публікації, хоча б навіть в електронному вигляді у мереж Інтернет.

Надзвичайно цікавим є вціліле листування Степана Янишевського з Миколою Козаком за 1946 р. Воно має особиву історію. Все-таки вони тривалий час працювали разом в підпіллі. Більше того – раніше Козак був хрещеним батьком сина Янишевського. З кількох збережених листів можна побачити подробиці особистих взаємин двох колись близьких людей, які добре знали характер один одного, а ще – цікаві подробиці тогочасної діяльності підпільників.

Після розгрому основних сил підпілля ОУН(б) на Волині, Степан Янишевський 28 серпня 1951 р. був відданий під суд і засуджений Військовим трибуналом Прикарпатського військового округу до розстрілу. Вирок було виконано 29 листопада 1951 р. в м. Рівне. Місце його поховання невідоме.

 

Ось так коротко виглядають основні етапи життя Степана Янишевського. Звичайно, детально описати все його підпільне життя в короткій статті нереально. Наостанок треба сказати, що на сьогодні в архівах зберігається чимало матеріалів про Янишевського. Це і створені ним документи, і підпільні видання, які він готував, і матеріали НКВД-НКГБ-МГБ УРСР про його розшук, затримання, протоколи його допитів. Сподіваємося, що в майбутньому постать Янишевського не залишиться без уваги істориків, і згодом про нього буде підготовлено детальне біографічне дослідження. 

Степан Янишевський – "Далекий"

Зразки підписів Степана Янишевського


 

Дружина Степана Янишевського – Галина Регеза з його сином Юрієм, та теща Анастасія Регеза.

Дружина Степана Янишевського – Галина Регеза.

Степан Янишевський – „Далекий”. Фото з архівної кримінальної справи.

 

 

Степан Янишевський – „Далекий”. Фото після арешту.  

 

Додано 18.09.2014