До 65-річчя загибелі полковника УПА Василя Андрусяка — «Грегіта»

Василь Андрусяк народився 11 (хоча деякі дослідники вважають, що 15) січня 1915 р. в м. Снятин Івано-Франківської області в родині Василя та Євдокії Андрусяків і був четвертою дитиною. Мав брата Олександра, сестер Марію та Ганну. 

У 1925 р. В. Андрусяк вступив до Снятинської гімназії, де навчався вісім класів, до 1933 р. Вже тут проявилися його здібності до знань, а також впертий характер. Одного разу він виправив назву на обкладинці підручника української мови з «Руська книжка» на «Українська». Подібні вчинки були не до вподоби вчителям-полякам, які недолюблювали учнів-українців і почали ставити йому двійки, щоб виключити з гімназії за неуспішність. Однак завдяки українським вчителям гімназії В. Рудку М. Мойсяку та отцю Й. Процю цього не сталося. 

Як і більшість тогочасної свідомої української молоді В. Андрусяк уважно стежив за становищем українців в Польській державі і помічав, що їм важко було здобути достойну освіту, отримати високооплачувану роботу та захистити свої політичні та національно-культурні права. Тому він з ранніх років був переконаний у необхідності відновленні незалежності України, що мало би дати можливість вільного розвитку української економіки та культури.

З початку 1930-х рр. В. Андрусяк брав участь в діяльності українського «Пласту», «Просвіти», товариства «Сокіл», а з 1932 р. — Юнацтва Організації українських націоналістів (ОУН). В. Андрусяк разом з іншими був задіяний у розмноженні та поширенні протипольських листівок. 3 травня 1933 р. у день Польської конституції він був у групі хлопців, які зірвали з пошти у Снятині польський прапор та почепили український — жовто-блакитний. Польська поліція спочатку не могла з’ясувати, хто міг це зробити. Однак згодом їй вдалося дізнатися більше про членів ОУН на Коломийщині. В. Андрусяк, як і інші хлопці, був заарештований поліцією та звинувачений у антидержавних діях, поширенні та тиражуванні української підпільної літератури. 

В липні 1933 р. рішенням суду в Коломиї В. Андрусяк був звільнений з ув’язнення. З гімназії його виключили, і освіту він продовжити не зміг, тому далі здобував її самостійно (про цей період його життя є і інша інформація: дослідник Микола Когут стверджує, що В. Андрусяк у 1933—1935 рр. просидів у коломийській тюрмі). 

 

 

Після звільнення В. Андрусяк опинився перед важким вибором: вчитися далі не було ніякої можливості, а треба було заробляти гроші, щоб жити далі. Існує спогад про те, що батько сказав йому: «Вмієш політикувати — то вмій і працювати». Роботодавці пропонували йому роботу, коли він погодиться переписатися на поляка (частина українців вчиняла саме так, щоб було легше знайти роботу). З труднощами В. Андрусяку вдалося влаштуватися помічником українських адвокатів в Снятині, щоб сидіти і працювати над паперами цілими днями, і це ще був далеко не найгірший варіант, адже без освіти було важко отримати пристойну роботу. 

Разом з тим, В. Андрусяк продовжував брати участь в діяльності українських організацій і згодом очолив місцеве товариство «Сокіл», в якому перебувало багато активної української молоді. У 1936 р. він стає повітовим провідником ОУН під псевдонімом «Чорний». В цей час він багато їздив селами Снятинщини, проводив зустрічі з молоддю, намагався виховати в ній любов до Батьківщини, читав твори І. Франка, Т. Шевченка та інших українських письменників і культурних діячів. Щорічно брав участь у відзначенні роковин Т. Шевченка, які організовувала товариство «Просвіта» в народному домі в Коломиї. Саме на одному з таких заходів 9 березня 1937 р. він познайомився з майбутньою дружиною — Євгенією Гуцуляк, якій дуже сподобалось, як він запально та переконливо читав реферат, маючи гарний дар мови. 

Взагалі про період життя В. Андрусяка у 1935—1939 рр. збереглося досить небагато інформації. Очевидно лише те, що він продовжував займати провідне становище серед українських діячів Снятинщини. 

До 1939 р., а також в 1941—1942 рр. В. Андрусяк був повітовим провідником ОУН на Снятищині, в 1940—1941 р. — військовим референтом окружного проводу ОУН на Коломийщині. Часи видалися неспокійними. 1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, і невдовзі Польська держава перестала існувати, а західноукраїнські землі увійшли до складу УРСР. 

До 1939 р. В. Андрусяк за свою діяльність неодноразово затримувався польською поліцією, а після приєднання Західної України до СРСР восени 1939 р. йому довелося побувати в тюрмі НКВС. Він був заарештований 5 жовтня 1939 р., і просидів у в’язниці 3 місяці. Нічого не добившись від затриманого, слідчі НКВС випустили його на волю, але загроза арешту вже ніколи не відпускала його. В. Андрусяк вступив на навчання до Коломийського педагогічного училища, став відновлювати мережу ОУН в Коломиї, організував разом з членами «Сокола» вишколи та курси конспірації. Однак взимку 1940 р. він повторно на вулиці був затриманий чекістами, які передали його солдатам місцевого гарнізону для конвоювання в відділ НКВС. В. Андрусяк тоді зумів втекти, і з дозволу районного відділу освіти негайно виїхав на вчительську роботу в с. Зелене Жабївського (тепер Верховинського) району. Однак обманути НКВС було непросто.

В 1940—1941 рр. в Снятині відбулись великі арешти. Серед членів «Сокола» і ОУН були заарештовані Микола Фрондзей, Адам Опарук, Михайло Садовий, Стефанія Чорнушка та брат В. Андрусяка — Олександр. Всі вони згодом були розстріляні в Станіславській тюрмі. Чекісти розшукували і В. Андрусяка, дізнались у райвідділі освіти про його переїзд на роботу в с. Зелене. Про ці події його поінформувала мати, яка приїхала в с. Зелене і попередила про небезпеку. 

Зважаючи на такий стан справ, навесні 1941 р. (хоча дехто з дослідників вважає, що в 1940 р.) В. Андрусяк нелегально перейшов з УРСР на територію Угорщини. А от його батьки Євдокія та Василь невдовзі були заарештовані співробітниками НКВС і вислані на спеціальне поселення в Архангельську область. Вислали також їх доньку Марію та дружина сина Олександра разом з дітьми. Уникнула виселення донька Анна, яка була одружена з місцевим міліціонером Петром Кишканом (він вступив до міліції за дорученням ОУН). 

Перехід В. Андрусяка за кордон супроводжувався труднощами. На території Угорщини він був затриманий поліцією, яка хотіла передати його назад в СРСР. В. Андрусяк чинив активний спротив цьому, бо знав, що в СРСР його чекає вища міра покарання або тривале ув’язнення. Його посадили в тюрму, де він зумів домовитись з одним з наглядачів, котрий за винагороду допоміг йому втекти. При цьому втеча вдалася лише з другої спроби, а за першу спробу його жорстоко побили та примушували важко працювати. 

Після втечі виснажений В. Андрусяк зумів дістатись до Відня, а звідти поїхав до м. Зауберсдорф, де проходив вишкіл батальйон «Роланд», створений за ініціативою ОУН і за допомогою німецьких військових. 

Співпраця ОУН з німецькими військовими досі є одним з важливих питань, які викликають різні оцінки в українських істориків та в цілому у суспільстві. Парадоксально, але факт: з серпня 1939 р. до червня 1941 р. і уряд СРСР, і керівництво ОУН активно співпрацювали з гітлерівською Німеччиною, вирішуючи свої завдання. Однак союзниками чи однодумцями їх назвати важко. Скоріше це були ситуативні союзи, які, до речі, дуже швидко розпалися. Кожна з сторін, зав’язавши співпрацю, переслідувала при цьому зовсім різні цілі. Німеччина прагнула убезпечити себе від війни на два фронти, як це було в роки Першої світової війни, і поставити під контроль завойовані в попередні роки території в Європі, щоб розширити такий потрібний їй «життєвий простір». До того ж їй важлива була підтримка українців в майбутній війні проти Радянського Союзу. СРСР, домовившись 23.08. 1939 р. з німцями про ненапад та таємний розподіл сфер впливу в Європі, включив до свого складу нові території, взяв участь у розподілі земель розгромленої Польщі і відсунув кордон далі на Захід. ОУН же вбачала в співпраці з німецьким Вермахтом шанс у разі виникнення війни з СРСР, котрий окупував практично всі українські землі, підготувати військові кадри для створення майбутньої української армії, що мала забезпечити відновлення української державності (хай навіть за підтримки німців, як це було в Хорватії чи Словаччині). Легіон «Ролянд» розглядався ОУН, як своєрідний стартовий майданчик для розбудови власної української армії. 

Отож, у кожної зі сторін були свої розклади у політичній грі, в яку була втягнута практично всі європейські держави. В той час інакше, мабуть, і бути не могло, адже Україна опинилася між двома державами, що прагнули поширити свій вплив на весь світ. 

В. Андрусяк, який розумів, що розпочата німцями війна в Європі рано чи пізно дійде і до України, також пройшов відповідний військовий вишкіл. Навесні-восени 1941 р. він став чотовим в створеному ОУН за допомогою німецьких військових батальйоні «Ролянд», а згодом був підвищений до хорунжого. 

Після нападу Німеччини на СРСР 22.06. 1941 р. у В. Андрусяка, можливо, були надії на відновлення української державності. Але побачивши, що німці почали арештовувати та переслідувати всіх ініціаторів Акту 30 червня 1941 р. і активних підпільників ОУН, він зрозумів, що зміна окупантів не змінить поневоленого стану українського народу. Хоча «Ролянд» увійшов на територію України разом з німецькою армією і брав участь в боях проти Червоної армії, німці ніколи не вважали його повністю «своїм». Тому не дивно, що під час боїв біля Одеси в серпні 1941 р. німецьке командування висунуло ультимативну вимогу до всіх вояків «Ролянда»: хто хоче воювати з більшовизмом — нехай записується до діючої німецької армії (Вермахту). Всіх, хто на таке не погодився (а їх була більшість) було етаповано до Німеччини, частину взято під варту.

За такої ситуації восени 1941 р. В. Андрусяк втік з батальйону «Ролянд» і повернувся в Україну, де перейшов у підпілля. Невдовзі він став керівником Коломийського окружного проводу ОУН. На цій посаді він приділив значну увагу створенню організаційної мережі ОУН, роботі з молоддю, вишколу та навчанню кадрів, а особливо — військовим зайняттям. Зважаючи на військові події на німецько-радянському фронті підпілля розпочало підготовку до створення збройних відділів, що було однією з мрій В. Андрусяка. З 1943 р. він став членом обласного військового штабу ОУН, а в липні 1943 р. одним з перших створив відділ особливого призначення, який згодом розрісся до сотні УПА «Змії». 

В 1943 р. за розпорядженням Романа Шухевича та Олександра Луцького в Галичині розпочалося створення Української народної самооборони (УНС), а потім і Української повстанської армії (УПА). До лав підпілля масово записувались добровольці, які вірили у можливість вибороти державність, користуючись війною між Німеччиною та СРСР, так що організаційної роботи вистачало. На початку 1944 р. В. Андрусяк став одним з творців УПА на Прикарпатті, приділив максимально можливу увагу, щоб створити боєздатні загони. Спочатку був командиром куреня УПА «Скажені», а у 1945—1946 рр. — командиром тактичного відтинку УПА «Чорний Ліс» на Станіславщині. В цей час він тісно співпрацював з керівником Карпатського крайового проводу ОУН Ярославом Мельником — «Робертом» та його помічниками, намагаючись належним чином організувати діяльність підпілля. Крім того, В. Андрусяк написав військово-теоретичний нарис «Вміння перемагати». 

У цій короткій статті важко перелічити та описати всі бої, в яких брав участь В. Андрусяк. Варто лише відзначити, що відділи УПА під його керівництвом брали активну участь в боях і проти німців, і проти спеціальних загонів НКВС-НКДБ. Цим фактом спростовуються міфи радянського агітпропу, що ОУН і УПА були німецькими запроданцями. Насправді ці формування в першу чергу намагалися захистити інтереси місцевого українського населення, яке опинилося затиснутим між двома надпотужними агресивними державами, що у збройному конфлікті вирішували власні геополітичні інтереси. Саме в чисельних боях 1943—1945 рр. В. Андрусяк отримав репутацію вмілого повстанського командира та військового організатора, який у непростих умовах зумів перемагати німецькі армійські підрозділи та чекістські опергрупи. 

В цей же період В. Андрусяк одружився з Є. Гуцуляк. Це сталося 11 травня 1945 р. в церкві с. Посіч біля Станіслава. Однак їх спільне родинне життя тривало недовго, адже командир відділів УПА не міг довго бути поза військом і практично одразу після одруження повернувся до бойових умов. Його дружина також допомагала повстанцям, була санітаркою і виконувала різні допоміжні завдання, переховуючись то у лісових криївках, то у селах. 

Взимку 1945—1946 рр. органи НКВС-НКДБ, виконуючи вказівки Комуністичної партії СРСР та УРСР, заблокували села та проводили безперервні військові операції проти підпілля ОУН і УПА, намагаючись повністю ліквідувати український визвольний рух (іноді ці операції називали «червоною мітлою»). На Станіславщині та в інших гірських масивах Карпат оперативні заходи були особливо потужними, підпільникам було важко відірватись від переслідувачів, забезпечити собі належне укриття, їжу. Під час боїв В. Андрусяк був важко поранений в руку, лікар Олекса Зеленюк — «Пастер» зробив йому операцію. Дружина пропонувала йому перезимувати у криївці в спокійній обстановці, але він відмовився залишити своїх хлопців і вирішив розділити свою долю з ними до кінця. 

24 лютого 1946 р. відділ УПА на чолі з В. Андрусяком був несподівано атакований в лісі спецгрупою НКВС-НКДБ під керівництвом лейтенанта Євтухіна. В результаті бою сотня УПА «Запорожця», яка охороняла командира, була розбита, а В. Андрусяк, який намагався прорватися і відійти глибше в гори, загинув в бою. З ним разом полягли політвиховник УПА Борис Ковач — «Боян», охоронець Михайло Матіяшин — «Горобець» та ще троє невідомих повстанців. 

Існує кілька версій про причин и загибелі В. Андрусяка. Одна з них полягає в тому, що спецгрупа НКВС-НКДБ випадково наткнулася на повстанців, проводячи планові розшукові заходи (до речі, свідки подій кажуть, що ліс, де ховалася сотня, під час операції бомбардували літаками). Інша — що на слід В. Андрусяка міг навести хтось із затриманих повстанців, яких допитували чекісти. За їх свідченнями оперативники могли зорієнтуватись, де перебувають упівці. Є ще одна версія, що серед самих вояків УПА виявився зрадник. Дослідник М. Когут вважає, що ним міг бути сотенний «Запорожець», який раніше був лейтенантом Червоної армії, родом з Запорізької області, намагався виїхати з родиною за кордон в 1944 р., але після розмови з В. Андрусяком пристав до УПА, де бракувало кваліфікованих військових командирів. Згодом він став ройовим, потім чотовим і сотенним УПА. Протягом 1944—1945 рр. свої обов’язки виконував справно, був поранений, але практично весь час тримався біля В. Андрусяка, одного разу навіть не виконав наказ про відхід в далекий рейд. Місцеві мешканці начебто бачили, як до його родини, що переховувалась у с. Грабівка, приходив невідомий чоловік. «Запорожець» казав, що то його брат, але це міг бути і зв’язковий від НКВС-НКДБ. А найбільше місцевих мешканців вразило те, що в бою, коли загинув В. Андрусяк, «Запорожець» вцілів, не забезпечивши належне прикриття командирові, а згодом навіть прийшов у криївку-госпіталь до його дружини Євгенії, чим навів на себе великі підозри і поставив під загрозу безпеку поранених вояків. 

Після операції чекісти возили тіла вбитих повстанців у місцеві села та райцентр Богородчани, поки люди не впізнали їх. Далі відвезли в обласний центр Станіслав. Місце поховання В. Андрусяка, як і багатьох інших підпільників ОУН і УПА, досі невідоме. 

За весь час перебування в підпіллі ОУН і УПА В. Андрусяк використовував псевдоніми «Чорний», «Грегіт», «Коваль», «Різун», «Різьбар» та інші.

Непроста доля судилася дружині В. Андрусяка — Євгенії. Є. Андрусяк дізнавшись про загибель чоловіка, вночі 10 березня 1946 р. передчасно народила сина Василя. Потім тривалий час вони переховувались від оперативників НКВС-НКДБ у різних селах, у надійних людей. 7 серпня 1947 р. вони були затримані чекістами в с. Новиці Калуського району. Згодом суд засудив Є. Андрусяк до 10 років позбавлення волі і вислав за межі України. Сина В. Андрусяка — Василя спочатку віддали в дитячий будинок в Калуші, а потім його усиновив офіцер МДБ-КДБ Корсаков, який згодом виїхав з родиною із Станіслава до м. Єлець (Росія). Є. Андрусяк повернулась в Україну лише в 1950-ті роки, відбувши покарання і зайнялась пошуками сина. Згодом вона розшукала інформацію про нього і через суд добилася відновлення своїх батьківських прав. Через певний час розповіла йому про життєвий шлях батька. Їм обом судилося дочекатись відновлення незалежності України в 1991 р., і навіть встановлення пам’ятника М. Андрусяку на його батьківщині в м. Снятин. 

Керівництво українського визвольного руху високо цінувало В. Андрусяка. 26.01. 1944 р. він отримав звання хорунжого, 15.04. 1945 р. — поручника, у 1946 р. — майора УПА. 25.04. 1945 р. В. Андрусяк був відзначений Золотим Хрестом бойової заслуги 2-го класу, а згодом — Золотим Хрестом бойової заслуги 1-го класу (посмертно). Йому також було присвоєне військове звання полковника УПА (посмертно). 

Після загибелі В. Андрусяка референтурою пропаганди Карпатського крайового проводу ОУН було підготовлено та видано у 1948 р. окрему брошуру про нього під назвою «Полковник Грегіт-Різун» (серія випусків для молоді, № 2). Також про його діяльність неодноразово згадувалось на сторінках підпільних видань Станіславщини, таких, як «Чорний ліс», «Шлях перемоги» і інших. Однин з своїх віршів йому присвятив повстанський поет, згодом референт пропаганди Карпатського крайового проводу ОУН Михайло Дяченко — «Марко Боєслав». 

Постать В. Андрусяка займає одне з чільних місць в історії українського визвольного руху середини ХХ століття. Не забуває про нього влада Івано-Франківської області. 11 січня 1995 р. в м. Снятині відбулась наукова конференція, присвячена життю і діяльності В. Андрусяка. В ній взяли участь науковці, ветерани ОУН і УПА, місцева молодь. За сприяння Снятинської міської ради в 1995 р. було відкрито для відвідувачів меморіальний музей-садибу В. Андрусяка, де вміщено спогади, фотографії та речі підпільників ОУН і УПА. 

У травні 1999 р. за ініціативи місцевої влади та за підтримки громадськості в м. Снятині було відкрито пам’ятник В. Андрусяку. Його ім’ям названі вулиці в м. Івано-Франківську (в мікрорайоні Софіївка), в м. Снятині та в м. Калуші. За останні двадцять років видано кілька книг, в яких досить детально описано діяльність В. Андрусяка в підпіллі ОУН і УПА. 

Підсумовуючи життя та діяльність В. Андрусяка слід відзначити, що воно практично повністю було присвячене боротьбі за відновлення незалежності України. Він з юнацьких років брав активну участь в діяльності українських організацій «Пласт», «Сокіл», «Просвіта», а зрештою опинився в ОУН і став одним з головних організаторів українського визвольного руху на Прикарпатті. З 1943 р. він став творцем УПА на Станіславщині, створивши цілу підпільну армію, яка намагалася захистити інтереси місцевого населення в боротьбі з набагато більш потужними ворогами — Німеччиною і СРСР. Ім’я командира загонів УПА в «Чорному лісі» В. Андрусяка було добре відомим всім місцевим мешканцям. Безсумнівно, його внесок у боротьбу був дуже значний, а тому назавжди залишиться в пам’яті українського народу. 

Як видно з цієї статті, чимало періодів життя В. Андрусяка досі маловідомі і маловивчені. Сподіваємося, наступні покоління українських істориків зможуть відшукати досі не оприлюднені документи про тогочасні події і висвітлити їх належним чином. 

Література про В. Андрусяка: 

Андрусяк Є. Спогади. — Львів: Галпрес, 1994. — 48 с. 

Бода Б. Командир Чорного лісу. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998. — 80 с. 

Когут М. Командир Різун. — Дрогобич: Відродження, 2001. — 38 с. 

Мірчук П. Нарис історії ОУН. 1920—1939 роки. Видання третє, доповнене / Відп. ред. В. Мороз. — К.: Українська видавнича спілка, 2007. — 1006 с. (на с. 613 біографічна довідка про В. Андрусяка).

Содоль П. Українська повстанська армія. 1943—1949. Довідник 1. — Нью-Йорк: Пролог, 1995. — С. 63–64. 

Інтернет про Василя Андрусяка:

Вікіпедія

На Прикарпатті вшанували пам'ять Василя Андрусяка — Грегота-Різуна

Перемога куреня «Різуна» Василя Андрусяка на г. Лопата

Дорога до безсмертя

Додано 24.02.2011